Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

опісля наймали її в мого батька під баштан сусідні козаки. Земля славна! і врожай завсіди був навдивовижу; та на заклятому місці ніколи нічого путнього не росло. Засадять як слід, а зійде таке, що й розібрати не можна: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок не огірок... дідько його й знає, що воно таке!

Страшна помета

умить, гримить край Киева: осавула Горобець справляє весілля свого сина. Наїхало багато людей до осавули в гості. В старовину любили добре попоїсти, ще більш випити любили, а найбільше любили погуляти. Приїхав на гнідому коні своїм і запорожець Ми-китка просто з п’яного гульбища з Перемишля-по-ля, де частував він сім днів та й сім ночей червоним вином шляхтичів королівських. Прибув і побратим осавулів, Данило Бурульбаш, з того берега Дніпра, де між двома горами стояв його хутір, з молодою дружиною Катериною і з однолітнім сином. Дивувалися гості на біле лице пані Катерини, на чорні брови, як німецький оксамит, на ошатну сукню і спідницю з блакитного полутабенеку та на чоботи зі срібними підковами; та ще більше дивувалися з того, що не приїхав разом з нею старий батько. Тільки один рік і жив він на Задніпрі, а двадцять і один тинявся не знать де і вернувся до дочки своєї, коли та вже пішла заміж і породила сина. Він десь-то багато б знав розказати дивного. Та чом би й не розказати, так довго бувавши по чужих світах! Там десь-то все не так: і люди не ті, і церков нема Христових... Та він не приїхав.

Гостям подавали варенуху з родзинами та сливами і на чималім тарелі коровай. Музики взялися до підчеревники, спеченої разом з грошима, і, притихши на часину, поскладали коло себе цимбали, скрипки й бубни. На той час дівчата й молодиці, втершись вишиваними хустками, знов виступали з гурту, а парубки, узявшися в боки й гордовито навкруги поглядаючи, зібрались були полетіти їм назустріч, — коли це старий осавула виніс дві ікони благословити молодих. Ті ікони були у нього від праведного схимника, старця Варфоломея. Не багаті на них ризи, не горять вони ні сріблом, пі золотом, та ніяка нечиста сила навіть не торкнеться того, у кого вони в домі. Звівши ікони догори, осавула збирався проказати коротку молитву... коли це закричали, ізлякавшись, ті, що бавилися на землі, діти, а слідом за ними поточивсь народ, і всі, злякані, показували пальцями на переднього серед них козака.

Хто він такий, ніхто не знав. Та він уже протанцював напрочуд козачка і розвеселив був людей коло себе. Коли ж осавула ізвів ікони, вся стать козакова відмінилась: ніс виріс і скривився набік, замість карих плигають зелені очі, губи засинились, підборіддя почало дрижати й загострилося, мов піка, ікло вибігло з рота, з-за голови надувся горб, і був козак — уже дід.

— Це він! Це він! — кричали люди, тісно збиваючись докупи.

— Чародій появився знову! — кричали матері, хапаючи своїх дітей на руки.

Велично й сановито вийшов наперед осавула і промовив голосно, наставивши проти нього ікони:

— Згинь ти, подобо сатани, тут тобі не місце!

І, зашипівши і клацнувши, як вовк, зубами, згинув дивовижний дід.

Покотились і зашуміли, як море те в негоду, пересуди серед народу та розмови.

— Що це за чародій? — допитувались молоді та небувалі люди.

— Буде лихо! — говорили старі, головою крутячи. І скрізь, по всьому широкому подвір’ї осавуловім, почали гуртуватися люди і слухати, що повідають про дивного чародія. Та всі говорили різно і певного чого ніхто не вмів сказати про нього.

На двір викотили бочку меду і чимало поставили відер грецького вина. Все знов повеселішало. Вдарили музики: дівчата, молодиці, хвацьке козацтво, в барвистих жупанах, полетіли. Дев’яностолітня й столітня старизна, підпивши, пішла й собі пританцьовувати, згадуючи не так вже й марно пропащі роки. Гуляли до пізньої ночі, гуляли так, як тепера та й не гуляють. Почали гості розходитись, та мало хто подався додому. Багато зосталось ночувати в осавули серед широкого двору; а ще більше козацтва поснуло само, непрохане, під лавками, на долівці, коло коня, під хлівом: де заточилась з хмелю козацька голова, там і лежить і хропе на весь Київ.

II

/ / І І ихо світить по всьому світу: то місяць

JLJL Ж зійшов з-за гори. Ніби дамаським доро-гим та білим, як той сніг, серпанком укрив він гористий берег Дніпра, і тінь зайшла ще далі в соснові нетрі.

Серединою Дніпра плив дуб*. Сидять спереду два хлопці, чорні козацькі шапки набакир, і з-під весел, як з кресала іскри, летять бризки на всі боки.

Чом же не співають козаки? Чом про те не говорять, як вже ходять ксьондзи по Україні і перехри-щують козацький люд на католиків; ні про те, як два дні билась орда при Солонім озері. Як їм співати, як споминати про славні діла: пан їхній Данило затуманився, і рукав кармазинового жупана спустився з дуба і черпає воду. Пані їх Катерина тихо колише дитину і очей з неї не зводить, а на ошатну сукню не прикриту полотном, сірим порохом сідає вода.

Любо подивитися з середини Дніпра на високі гори, на широкі луги, на зелені ліси! Гори ті — не гори: підгір’я в них нема, внизу в них, як і зверху, гостра верховина, і під ними, і над ними високе небо.

Ті ліси, що на пагорах, не ліси: то волосся виросло на кудлатій голові в лісового діда. Під нею в воді миється борода, і під бородою, і над волоссям висо-

"к

Великий човен.

ке небо. Ті луги — не луги: то зелений пояс підперезав посередині кругле небо, і в верхній половині, і в нижній половині гуляє місяць.

Не дивиться пан Данило навкруги, дивиться лиш на молоду дружину свою.

— Що, дружино моя молода, Катерино моя золота, в печаль подалася?

— Не в печаль я подалася, Данило, мій пане! Налякали мене предивні речі про чародія. Кажуть, що він народився такий страшний... і ніхто серед дітей не хотів з ним гратись. Слухай, пане Даниле, яке