Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
Дівчина сказала, що його справи з усілякими небезпечними типами для неї не новина і їй страшно, що через них він може потрапити в біду, проте навіть якщо це станеться, вона нізащо не покине його напризволяще. Марлен діяла Артурові на нерви. Очевидно, коли вона знайшла одного з членів «сім’ї» в такому вразливому й безпорадному стані, у дівчині розцвів буйним цвітом материнський інстинкт. Артур не збирався цього терпіти.
Марлен повадилась дедалі більше часу проводити в Міллігановій квартирі. Артур мусив постійно бути насторожі, щоб вона не вивідала їхню таємницю. Разом із тим почастішали випадки провалів у часі. Артур був певен, що хтось у «сім’ї» торгує наркотиками: якось він знайшов у кишені квитанцію про внесення застави й дізнався, що одного з них заарештовували за підробку лікарських рецептів на придбання наркотичних препаратів. Він також не сумнівався, що котрийсь із членів «сім’ї» спить із Марлен.
Артур вирішив поїхати геть із Огайо. Настала пора скористатися закордонним паспортом, який Рейджен роздобув на його прохання через свої тіньові канали.
Англієць оглянув два документи, що їх Рейджен придбав через Фолі. В одному стояло ім’я Рейджена Вадасковинича, другий був виписаний на Артура Сміта. Це були або крадені паспорти, до яких потім внесли необхідні зміни, або навдивовижу майстерні підробки. Вони, безперечно, зможуть обдурити навіть дуже прискіпливе око.
Артур зателефонував до «Пан-Американ Ейрлайнз» і замовив квиток в один бік до Лондона. Потім він вигріб усі гроші, які зміг знайти на полицях, у шухлядах і поміж книжкових сторінок, і спакував речі. Він повертався додому.
Мандрівка до аеропорту Кеннеді минула без пригод, як і подальший переліт через Атлантику. На митному контролі в Гітроу Артур ледве встиг поставити сумку на стійку, як службовець уже махнув рукою, щоб той собі проходив.
У Лондоні Артур зупинився у невеличкому готелі над пабом, подумавши, що назва вулиці — Гоупвелл-плейс[28] — може виявитись добрим знаком. Він пообідав на самоті в маленькому, проте вишуканому ресторанчику, а тоді спіймав таксі й поїхав до Букингемського палацу. Він пропустив зміну варти, але заспокоїв себе тим, що церемонію можна подивитись будь-якого іншого дня. Артур почувався мов риба у воді, гуляючи лондонськими вуличками й кидаючи перехожим фрази на зразок «Гарний видався деньок, чи не так?» або «Чудова нині погода, вам не здається?». Він вирішив, що завтра купить собі капелюх-казанок і парасолю.
Вперше на своїй пам’яті Артур опинився серед людей, які розмовляли точнісінько як він сам. Автомобілі тут їздили правильною стороною вулиць, а постаті «боббі» вселяли почуття безпеки.
Він сходив до Тауеру й до Британського музею, після чого поїв риби з картоплею, запиваючи вечерю теплим англійським пивом. Піднімаючись того вечора до готельної кімнати, юнак пригадав улюблені фільми про Шерлока Голмса й подумки зауважив, що треба буде завтра побувати в будинку номер 221-б по Бейкер-стрит. Необхідно пересвідчитися, що помешкання підтримують у стані, гідному пам’яті славетного детектива.
Артур нарешті відчув, що він удома.
Наступного ранку Аллен прокинувся під гучне цокання настінного годинника. Він розліпив повіки, обвів поглядом кімнату й вискочив із ліжка, мов обпечений. Він був у якомусь старомодному готельному номері з металевим ліжком, візерунчастими шпалерами й потертим килимом. Це точно був не ланкастерський «Голідей-Інн». Аллен роззирнувся, шукаючи вбиральню, але в номері її не було. Хлопець натягнув штани й виглянув у коридор.
Куди це його дідько заніс? Повернувшись до кімнати, Аллен одягнувся й вирішив спуститись униз. Можливо, щось із навколишнього пейзажу підкаже йому, що це за місце. На сходах він розминувся з чолов’ягою, котрий тупав угору з тацею в руках.
— Як щодо традиційного англійського сніданку, сер? — звернувся до нього чоловік із сильним британським акцентом. — Чарівна сьогодні погода, еге ж? — додав він.
Аллен скотився сходами, вискочив на вулицю й закрутив навсібіч головою. Він побачив характерні чорні таксомотори з великими номерними знаками, вивіску пабу й автомобільний потік, що сунув не тим боком дороги.
— Трясця! Що ж це, чорт забирай, зі мною діється?! Чи ж я вже геть схибнувся?!
Аллен, розлючений, але водночас і переляканий, бігав уперед і назад, лаючись на всі боки. Перехожі витріщались на нього, та йому було байдуже. Він себе ненавидів за всі ці несподівані пробудження казна-де, за цілковиту неспроможність контролювати своє життя. Він більше так не міг. Йому хотілось померти. Аллен упав навколішки й замолотив кулаками по асфальту. З очей бризнули сльози.
Трохи оговтавшись, Аллен збагнув, що варто зараз потрапити на очі якому-небудь поліцейському, і його бігом доправлять до найближчої божевільні. Він схопився на ноги й почимчикував назад до номера. Понишпоривши у сумках, Аллен знайшов паспорт на ім’я Артура Сміта. У паспорті лежав корінець від квитка на літак до Лондона. І лише в один бік. Аллен безсило впав на ліжко. Що це Артур замислив? Навіжений засранець!
Обшукавши всі кишені, Аллен зібрав сімдесят п’ять доларів. І де йому тепер узяти грошей на дорогу додому? Зворотній квиток, певно, коштуватиме три, а то й чотири сотні зелених.
— Клятий Артур! Щоб його підняло та об землю гепнуло!
Юнак почав було збирати Артурові речі, щоб виїхати з готелю, але зненацька спинився.
— До бісової матері його шмаття. Нехай буде йому наука.
Аллен покинув багаж у номері, прихопивши тільки паспорт. Він вийшов із готелю, не заплативши, і зловив таксі.
— Відвезіть мене до міжнародного аеропорту.
— Вам до Гітроу чи до Ґетвіка?
Аллен пошарудів сторінками паспорта і глянув на корінець від квитка.
— Гітроу, — сказав він водієві.
Дорогою до аеропорту Аллен розмірковував, як йому бути. На сімдесят п’ять доларів далеко не заїдеш, але
