Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

— А ти що скажеш, сину? Може, ще раз спробуємо трохи повчити твою сестрицю? Тоді наука пішла їй на користь. Пригадуєте, ваша величносте, той ранок, коли наша гладуха Марго заспалася з Гізом? — І в глибині тьмяних очиць за маскою щось ледь блиснуло.

Та Карлові зовсім не хотілось лупцювати гладуху Марго. У голові в нього вже позв'язувалось одне з другим: скутість думки минулась. Він вигукнув:

— Вона слушно забороняє вбивство! Я теж забороняю!

— Ідіть! — Пані Катрін холодно й твердо показала обом на двері. Перед ними сьогодні навіть не стояли вартові, а тому вона мусила боятись найгіршого, і її самовладання було справді гідне поваги. Цей нащадок лицарів-варварів міг попросту кинути її в темницю, а тоді другий її син, куди рідніший — герцог Анжуйський — уже б не заступився за неї, бо що сталось, те сталось. А в цій занадто допитливій дочці вона вперше розпізнала небезпеку для себе. Проте нічим не виявила тривоги. Тільки сказала: «Йдіть!» Та вони, на жаль, не пішли.

— Адмірал Коліньї щоб лишився живий!

— Король Наваррський щоб лишився живий!

Вигукнуті одночасно імена ніби зіткнулися: одне відштовхувало одне. І стара здвигнула плечима:

— От бачте, у вас і між собою нема згоди.

— Я хочу того самого, що й Марго.

— Мій брат, король, підтримає мене.

Отже, перед нею були спільники. А коли пані Катрін не почувала себе сильнішою, вона вдавалась до хитрощів.

— Давайте домовимося, дітки. Ви назвали двох. Ні одному, ні другому я не бажаю нічого лихого. Я й пальцем не ворухну, щоб котрийсь із них загинув. Та коли все ж таки один загине, тоді, мої дітки, не вимагайте від мене, щоб я захистила другого. Це буде над моi сили, — додала вона досить жалібно, бо її дочка враз наче виросла. Королева Наваррська зробилась ніби аж вищою, таку впевненість дали їй знання і воля.

— Я розумію пташину мову, — кинула вона звисока мізерній старій. — Двоїстий язик вашої величності каже, що ви спершу хочете вбити пана адмірала, а потім і короля Наваррського, мого чоловіка.

— Що це ти кажеш!

— О, вона вже розгадала! — зраділо гукнув Карл, якому теж розвиднилось у голові.— Наша гладуха Марго розумна, вона знає все. Але пан адмірал має лишитися живий. Я так наказую. Він мені батько рідний.

— Що це ти кажеш! — повторила стара і, облишивши тугодумного сина, вчепилась за незрівнянно кмітливішу дочку: — Поміркуй сама, чи хтось іще владен приборкати оту ненависть двох партій, оту людську жадобу вбивати?

— Тільки не короля Наваррського, мого чоловіка!

— Я не можу цього, так само як і ти. Їм треба крові. І ніхто не знає наперед, із чого воно почнеться.

— Ти знаєш.

— Ти знаєш! — загорлав Карл.

Стара знітилась, тоді напустила на себе смуток, шляхетний смуток. Вона вже не скиглила розгублено, ні, вона поводилась, як людина, що гідно несе тяжку повинність.

— Отут, у моїй голові,— почала вона, тикнувши пальцем собі в скроню, — гордо й велично стоїть дім Валуа. Тут, а не в ваших головах. Ви молоді, вами керують забаганки. А я сама своїм розумом держу великий тягар, щоб не впав наш дім, а з ним і ви всі.

То була у неї мить найбільшої щирості, і та щирість зробила своє. Стара цього разу й сама не знала, чому двоє спільників тепер мовчать. Це її трохи спантеличило, перебило їй розрахунки, і вона зразу ж таки припустилась помилки.

— Ти закохана, але ти моя дочка. Ми ж добре знаємо, що врешті-решт лишається після всіх наших бур: ми самі. Маленький Наварра, як і кожен із твоїх любчиків, з усієї сили намагається тобі догодити. Та одного ранку ти прокинешся й не побачиш його біля себе. Спершу ти запитаєш: «Де ж це він?» І вдруге запитаєш. Але в третє вже не питатимеш та й не дуже цікавитимешся, як він пропав.

Говорила вона марно. Марго відповіла їй голосом бога:

— Не убий.

— Оце ще новина, — промурмотіла пані Катрін, знизу вгору зиркнувши на дочку.

— А то я перейду в протестантство.

— А то я перейду в протестантство! — заревів Карл, і матері довелося з тривогою відзначити, що її діти справді тягнуть руку одне за одним.

— Я вимагаю життя для короля Наваррського. — А я вимагаю життя для адмірала Коліньї.

— Ну й держись за свого старого забіяку! Він занапащає твоє королівство, а ти його називаєш батьком. — Пані Катрін вирішила обвести круг пальця сина, порозумівшися з дочкою: — Гаразд. Ти поїдеш зі своїм Наваррою до Англії. Єлизавета допомагає нам дуже скупо, але нам потрібна вона і її гроші, бо твій брат Карл зі своїм батьком Коліньї накличуть на нашу голову війну з австрійським домом. Їдьте, коли схочете.

Вона тільки махнула рукою, відпускаючи обох: чи то прикидалася, що їй уже несила говорити, чи то справді так знемоглася.

І дочка зразу повернулась до послуху, в якому жила все життя: схилила голову, стала на одне коліно й слухняно вийшла. Карл Дев'ятий вийшов слідом за нею. Він так сторопів, побачивши, як перемогла його сестра, що зовсім забув про свою власну вимогу — якраз у ту мить, коли вирішувалося все.

Марго зразу подалась до Анрі. Вона відкинула геть самолюбство й сама зробила перший крок, хоча вранці він залишив її розгніваний. Вона могла пробачити йому, бо вважала, що жінка взагалі повинна бути розумнішою, а крім того, чесно признавалася собі, що він