Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

В очах молодої татарки знову блиснув острах, вона подивилася на Сергійовича з болем, ніби родичами вони були, котрих силоміць розлучають. Він і не помітив, як міцно обійняв дівчину.

— Ну що ви, як назавжди! — майже обурилася провідниця. — Швидше, потяг не чекатиме!!!

— З першої платформи відходить потяг 86 Новоалексіївка — Львів! — прогриміло над вокзалом. І Сергійович відпустив Айше.

Потяг майнув останніми вагонами, і залишився Сергійович один на платформі. Його хитнуло, ніби це він зараз їхав потягом, а не Айше. Тоскно стало на душі. Тоскно і сумно, ніби він щось не те зробив, ніби це він від потяга відстав.

— Чорт, — прошепотів, і витер тильною стороною долоні очі. Здалося, ніби плаче.

Подзвонив Віталіні. Повідомив час прибуття і номер вагона. Описав Айше, щоб легше впізнати було.

— Що це з тобою? — спитала колишня дружина стурбовано.

— А що?

— Голос у тебе тремтить! Плачеш, чи що?

— Стомився, — видихнув Сергійович. — Спав мало, на кордоні нерви попсували...

Вона мовчала. Він слухав її мовчання, що линуло здалеку, з самої Вінниці, до якої звідси сімнадцять годин дороги! І сам мовчав, не знаючи, що іще сказати.

— Ти сам хоч приїдеш? — спитала вона раптом, голос її прозвучав ніжно, як колись до і після весілля звучав.

— Так, — видихнув він і злякався власної відповіді. Поквапився додати: — Мабуть. Але мені спочатку додому треба. Баптисти вугілля на зиму привезуть!

Вона не відповіла.

— Анжеліку поцілуй! — попросив Сергійович після паузи. — Пора мені... Я подзвоню! До побачення.

— До побачення, — попрощалася Віталіна.

71

Дорога на Мелітополь слалася рівною стрічкою посеред полів. Сонце все сліпило очі. Очі вже втомилися від вітру, що обвівав обличчя. Хотілося заплющити їх і їхати замруженим, щоб відпочили вони і від сонця, і від вітру. Мружився Сергійович і позіхав, відчуваючи, як безсонна ніч, ранній ранок, нервові очікування на російському контролі та і взагалі неспокій і суєта у Новоалексіївці між автобусами і вокзалом — все це звалилося тепер на пасічника, як тонни вугілля у штольні, притисло його. Йому б від цього тиску звільнитися, поспати! І руки втомилися кермувати, пальці німіють.

Здригнувся Сергійович, кинув оком назад, щоб перевірити — чи нікому він не заважає своєю повільною їздою. Погляд випадково вихопив пакет, який на задньому сидінні лежав.

«Боже мій, — злякався Сергійович. — Вона ж голодна поїхала!»

Пригальмував, спинив машину. Вийшов, похитуючись, назовні. Перевірив кріплення причепа з вуликами. Помітив, що дошка внизу пошкодженого вулика знову відхилилася. Хотів притиснути її долонею, але побачив, що бджола вилізла. Нахилився, «задув» бджілку назад і притис-підправив дошку. А вона у нього на очах знову відійшла.

Сонце пекло, ніби і не думало про осінь, що насувалася. Захотілося у холодок. Захотілося їсти. Повернувся Сергійович за кермо зі стійким бажанням знайти спокійне місце і відпочити. Хвилин за двадцять попливли повз машину поля соняшника. Побачив Сергійович з’їзд з асфальту, акуратно скотився на ґрунтівку. Їхав повільно, соняхи своїми схиленими «лицями» прямо у салон зазирали. Запахло горілим насінням. Посміхнувся Сергійович стомлено. Схотілося йому отак, по соняхах, до самого дому їхати. А попереду ґрунтове перехрестя з’явилося. Тут і розвернутися можна. Спинив він машину. Дістав ряднину, поверх вдавленої у суху землю ботвини зчорнілої розіслав. Узяв пакунок з їжею. Там і пляшка з айраном виявилася. З’їв усе, що було, усе, що Айсилу на двох дала. І айран увесь випив. А потім влігся на спину. Заснув. Заснув, і майже одразу дзижчання бджолине почув. Голосне, а не таке тонке і ніжне, що лине від бджоли, яка летить. І у сні чулося це дзижчання з «третього» вулика, що стояв тепер чомусь окремо у полі. З того самого вулика, котрого феесбешники забирали, а потім повернули. Захотів у сні Сергійович до вулика підійти, з’ясувати, чому вони так голосно дзижчать. І як тільки крок до вулика зробив, кришка у бджолиній хатці піднялася і вилізла з неї величезна сіра бджола людського зросту. Вилізла, озирнулася, його не помічаючи, і пішла, обережно ступаючи двома короткими ніжками, у напрямку соняхів, тільки не цих, що зараз довкола нього сплячого росли, а буйних, молодих, що стояли, задерши лиця свої круглі до сонця. Проводив її поглядом Сергійович, поки вона у соняхах не сховалася. І подумав, що не помітив він, які в неї крила. Чи не від них таке дзижчання?

А дзижчання продовжувалося, і з «третього» вулика вилізла ще одна бджола, а потім ще одна, і ще. І усі вони слідом за першою у соняхах зникли. І зникли вони, пригинаючись, як військові розвідники, що йдуть на завдання. А якоїсь миті осягнув Сергійович, що сірі вони тому, що вдягнені у камуфляжний комбінезон, а може і не комбінезон, а щось на кшталт плащ-намету, але точно щось військове. І вилазять вони з вулика, як з підземки. І йдуть всі в одному напрямку. У напрямку його дому, у напрямку Малої Староградівки.

Злякався Сергійович у сні. Холодним потом чоло зросилося.

«Що ж це? — подумав. — Завербували, значить, їх! Залякали і завербували. І тепер це не мої бджоли і служать вони не мені, і не по мед вони туди пішли...»

А в цей час ще одна величезна бджола з цього вулика вилізла, зачинила обережно його кришку за собою, озирнулася навсібіч і затримала свій страшний погляд із багатьма зіницями на Сергійовичі. Затримала і завмерла, ніби вирішувала: до нього іти чи слідом за усіма.

Зрештою, і вона зникла у соняхах, лишила позаду ошелешеного пасічника, що у сні від страху тремтів.

Прокинувся Сергійович мокрий. Футболка до тіла прилипла, волосся до скронь.

Довго не міг отямитися, думати намагався.

Зрештою відпустило. Став на ноги. Озирнувся на «третій» вулик, він саме останній на причепі стояв. А пошкоджений одразу за ним, впритул, посередині.

Занепокоєння про вулик із «зарубкою» відволікло від сну. Поліз Сергійович у багажник, витягнув сумку з інструментами. Молотка у ній не виявилося, але натомість дістав він звідти важкий ключ для свічок запалювання і плоскогубці.

Витягнув плоскогубцями гвіздка. Приставив його в іншому місці до краю планки. Вдарив ключем і промахнувся. Зіскочила залізна трубка ключа, об дерево глухо вдарила.

— Вибачте, — прошепотів Сергійович бджолам. — Я швидко!

Ще раз вдарив і гвіздок увійшов. Потім ще раз, намагаючись бити не сильно,