Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
«Салют!» — зрозумів він здивовано.
І відчув поряд чиюсь присутність. Голову у бік присутності повернув і Пашку ворога-приятеля свого, помітив.
— Це що? — спитав Пашку.
— Перемога! — проговорив той радісно. — Перемога!
— А хто переміг? — спитав Сергійович і завмер злякано, дивлячись, як на нього з неба черговий салют своїми вогнями падає. Втиснувся від страху спиною у лежанку.
Але згасли вогні, так і не долетіли до лежачого на вуликах.
— Не знаю, — відповів Пашка. — Та і не важливо це! Головне, що перемога! Що війні кінець!
— Якій війні? — спитав Сергійович, пригадуючи, як уві сні суперечки сусідів про Гітлера чув.
— Майбутній, — сказав Пашка.
— Майбутній? — повторив стурбовано Сергійович і став підніматися, вперся долонями у лежанку, всівся повільно. Знову оглянувся на Пашку, а того вже і немає. Може, і не було зовсім! І довкола тиша. Салюти скінчилися. Тільки бджоли під Сергійовичем дзижчать неголосно.
Відкрив він очі. Місяць уже на іншому кінці неба. Зрозумів Сергійович, що на спині лежить. Значить, це уві сні він на лежанці після розмови з Пашкою сідав. Ліву руку підняти спробував і піднялася вона.
Зітхнув Сергійович із полегшенням. Виправдалися його надії. Вилікували його бджілки. Знову він дворукий, а не інвалід якийсь! Значить, життя продовжується. І перемога, значить, наснилася йому. Нема ніякої перемоги, значить.
66
Лише як остаточно прокинувся, відчув Сергійович на щоках дивну печію. Долонею провів. Зрозумів, що поголитися треба. І ще зрозумів, що болять щоки від дотику. Видно, на сонці вони згоріли, коли він ще спав, заколиханий бджолиним дзижчанням.
Холодна вода джерельна схолодила щоки, додала бадьорості. І знову радісні думки відчув Сергійович через те, що обома руками вмивався він, що лівиця виправилася і намагалася не гірше правиці свої обов’язки виконувати.
Згорнув Сергійович спальник, затягнув його до намету. А в наметі так світло, ніби він вікна у його брезентових стінах вирізав.
Погляд мимоволі вихопив «мовчазну» церковну свічку і картонного Миколая Чудотворця. Згадав Сергійович, що ще штук п’ять у нього свічок лишилося, та й палити їх тепер йому сенсу нема. Ночі, що лишилися до від’їзду, відбуде під кримським небом на лежанці з вуликів. Тільки б дощу не було. Та як пощастить і Бог поможе, то так і повезе свічки, що лишилися, назад. І ту, що в банці стоїть. Чого її палити, як тепер не намет його дім, а весь світ довкола з його горами, деревами, виноградниками, птахами, їжаками і бджолами! Присів у наметі на знову розісланий спальник. Знову щік торкнувся. Треба ж примудритися — так на сонці спектися!
І тут хрускіт гілля почув. Здригнувся. Начебто не чекає він нікого. А як і чекає, то на тих, хто машиною має приїхати, а не пішки прийти, на тих, хто вулик його забрав!
Визирнув Сергійович назовні і занепокоєння його відпустило. Айше, донька Айсилу й Ахтема перед ним стояла.
— Доброго ранку! — сказала вона. — Тут вам мама передала, — вона простягнула бджоляреві пластиковий пакунок.
— Дякую! Дякую! — зрадів Сергійович.
— А мама ще просила передати, щоб ви сьогодні вечеряти прийшли! Вона м’яса купила!
— Добре, — Сергійович кивнув. — А скажи, у мене щоки згоріли?
Айше придивилася до обличчя бджоляра.
— Так, червоні, аж багряні! На сонці заснули?
— На сонці прокинувся, — признався Сергійович. — Болять, кляті!
Провів він Айше до пагорба. І лише коли до намету повернувся, зрозумів, що Віталіні, дружині своїй колишній, так щодо Айше і не подзвонив.
— От дурень! — сам на себе пирхнув.
Дістав мобільник. Подзвонив.
— Невже ти? — почув знайомий голос.
— Ні, щоб привітатися, — подумав, але привітався перший. — Здрастуй! — сказав. — Як там у вас?
— У нас-то все добре. А в тебе?
— Та по-всякому. Прохання в мене... Чи навіть питання. У вас же там університет є?
— І не один. А що, на бджолярство хочеш вступати? — у голосі Віталіни іронія прозвучала.
— Ні. Тут дівчині, доньці знайомого татарина, допомогти треба. Його недавно поховали, сина до поліції забрали, а мати хоче її в Україну відправити. Щоб жити і вчитися. Гроші вони мають... Але треба спочатку влаштуватися, може, в університет з нею сходити, показати...
— А скільки їй років? — у голосі Віталіни іронія змінилася стурбованістю.
— Після школи, не знаю точно... Років шістнадцять-сімнадцять. Я б її на автобус до Вінниці посадив, але треба зустріти...
— Звичайно, звичайно, — переконливо заговорила Віталіна. — Я зустріну... Раптом що, вона може і в нас спершу пожити...
Сергійовичу здалося, що захвилювалася його колишня дружина. Значить, серйозно його прохання сприйняла. А раз прохання серйозно, значить і його самого цього разу серйозно слухала!
Посміхнувся він.
— А як там Анжеліка? — поцікавився.
— Нічого. Лаялися вчора ми з нею, та сьогодні вже помирилися снідаючи. Бойфренд у неї на десять років старший... Я от хвилююся, хочу, щоб вона познайомила, а вона ніяк... А я боюсь, що одружений він! Розумієш?
— Розумію, — промовив Сергійович. І відчув, що тут важливе щось треба сказати. Він же все-таки батько! — Так, треба обов’язково перевірити. Може, навіть і простежити!
— Ну, як не познайомить, я простежу! — переконала його Віталіна. — То ти скоро назад?
— Ага.
— Може, до нас? Тут гарно тепер, красиво! Фонтани кольорово-музичні вечорами вмикають...
— Може. Ну я, коли Айше — дівчину так звати — на автобус посаджу, я подзвоню одразу. Вона сором’язлива. Одразу впізнаєш! Худенька, волосся як у тебе, темно-каштанове.
— У мене тепер біле, я вже рік, як блондинка, — повідомила колишня дружина.
— Ну, як у тебе тоді було, раніше... Анжеліці привіт передай. І скажи, щоб тебе слухалась!
— Передам, обов’язково передам! — пообіцяла Віталіна. — Ти там обережніше в дорозі! І велике спасибі за привітання!
— За які привітання? — здивувався Сергійович.
— З Восьмим березня!
Вже як сховав мобільник до кишені, ніяк не міг Сергійович від розмови цієї відійти. Щоки все ще пашіли, а він про колишню дружину думав. Щось наче змінилося в ній. Так тепло вона з ним жодного разу по телефону не розмовляла. Тепло і серйозно. Ніби і не розлучалися вони. Ніби він з командировки, з якогось шахтарського села дзвонив, а не з минулого життя. Усівся на
