Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
Доки до пустого вулика йшов, до рою у роївні примірявся.
«Не більше трьох кіло буде, — думав. — Чого такому летіти?»
Перекинув акуратно бджілок знову у їх будиночок. Падали вони важко, крила ж мокрі. Перед тим, як кришку вулика закрити, задумався Сергійович. Щось йому дивним здалося. Нахилився він знову до бджіл.
«Щось вони сіруватими стали! — подумав. — Може, через те, що мокрі?»
69
Ломоту у ключицях Сергійович відчував при кожному повороті керма. Поглядав час від часу на сидячу поряд Айше, яка теж не виспалася, але виглядала нещасною не через це. Через розбите лобове скло у їх обличчя вітер шугав. Шугав прохолодними поривами, що освіжали. Яскраве ранкове сонце світило високо над їх головами, але не на них, не на дорогу. Воно світило над ними, світило вгору на небо, вибілюючи його променями. Ще трохи і визирне воно із-за гір справа, визирне і «скотиться» променями у долину.
«Добре, що без сліз», — подумав Сергійович, знову на Айше скоса глянув. До Бахчисарая за ними їхали Айсилу і Сервер. Уже на виїзді з татарської столиці посигналили вони, щоб пасічник зупинився. І тоді вже Айсилу обняла доньку востаннє. Притисла до себе, щось поквапом шепотіла їй татарською. Сервер зі своєї машини не виходив. Сергійович зі своєї вийшов. Дивився на матір і доньку, мати у довгій і непримітній чорній сукні, більше схожій на балахон, і донька у джинсах і темно-зеленому светрику, вдягненому поверх чорного гольфа, комір якого охоплював тонку шию і піднімався майже до підборіддя.
На прощання вдова Ахтема кивнула Сергійовичу. Мовляв, їдьте. І перевела погляд на причеп з вуликами, головою похитала. Сергійович погляд її зрозумів — ще вчора увечері, коли вони з Сервером ставили вулики на причеп, від вулика із зарубкою нижня дошка стінки відійшла. Поправив її пасічник, притис долонею на місце, перевірив, щоб щілини не лишилося, інакше полетять бджілки.
Дорога вихилялася з боку у бік. Зрідка назустріч їхали машини. Траплялися і з українськими номерами, навіть і донецькими та луганськими. Як помічав на номері літери свого регіону, Сергійович намагався заглянути у салон машини, що повз проїздила. У напрямку моря їхали цілими родинами з дітьми.
Пригадав Бекира, який так і не показав йому Чорне море. Зітхнув, шкодуючи. Шкодував і про долю Бекира, і про море, яке не побачив. Знову на Айше поглянув. Хотів її заспокоїти, але як, не знав. Озирнувся на зелену валізу, затиснуту між стелею багажного відділення салону і його речами.
«Вона ж раніше вийде, щоб пішки до паспортного контролю підійти, — подумав. — У неї і наплічник не маленький, он, на задньому сидінні лежить. Невже вона ще й валізу понесе? Може, хай у машині лишається? Може, не звернуть митники на нього уваги? А якщо звернуть? І накажуть відкрити? А там жіночі речі...»
Дорога звернула направо і влилася у Севастопольське шосе.
Сергійович озирнувся на причеп. Пригадав про пошкоджений сокирою вулик і не став натискати на педаль газу.
— Їсти хочеш? — спитав дівчину.
— Ні, — відповіла вона. — Потім. Після кордону. Вона ще тепла буде!
— Тепла? — повторив спантеличено пасічник.
І пригадав, що поряд із наплічником на задньому сидінні пакет із самсою лежить.
— Ну добре, — Сергійович кивнув і знову захотів на газ натиснути. Захотілося швидше до кордону доїхати, гарячої соковитої самси захотілося. Позаду залишився вказівник «Аеропорт» із стрілочкою ліворуч. Але вони вже на Джанкой їхали. Аеропорт їм був не потрібен.
— Ти паспорт не забула? — повернувся до Айше, коли передмістя Сімферополя залишилося позаду. Вона заперечливо мотнула головою.
За годину Сергійовичу стало не по собі — відчувалося наближення кордону. Вони проїхали повз колони військових машин, що зупинилася на обочині. До двох були причіплені зачохлені гармати.
Айше, побачивши колону, завмерла, напружилася. У її очах страх зблиснув. Сергійович натиснув на газ, щоб скоріше повз російських військових проїхати. Хвилини за три зменшив швидкість, про вулики згадав, які могли на ходу розвалитися. Попереду замайорів знайомий сріблястий піддашок над дорогою. Нога автоматично натиснула гальма.
Коли зупинилися на обочині, подивився питально на Айше, і вона все зрозуміла. Вийшла з машини, з заднього сидіння забрала наплічник, закинула на спину.
— Валізу треба забирати? — запитала вона.
— А вона важка?
— Вона на коліщатках.
— Тоді краще забери, — попросив Сергійович.
Коли від’їхав, озирнувся. Айше йшла і котила за собою зелену валізку. Йшла легко, але із відчуженим обличчям, ніби на похорон чи на зустріч неминучому лихові. Машин попереду стояло з півтора десятки. Черга рухалася. Сергійович знову побачив Айше у черзі тих, хто переходив кордон пішки. Не озираючись, пройшла вона повз до віконечок паспортного контролю для пішоходів.
Як заїхав під піддашок контрольного майданчика, Сергійович дістав документи і, трохи нервуючи, сам підійшов до віконечка.
— Що ж ви так вкладиш зім’яли! — з докором промовив прикордонник, розгортаючи знайдений у паспорті папірець.
Обличчям служивого майнула тінь стурбованості Його вуста заворушилися беззвучно, ніби він сам в умі рахував чи щось проговорював. Потім мотнув головою і підняв очі на власника документів.
— Вісімдесят дев’ять днів! — сказав він. — Вив нас по максимуму відпочили! По-російські!!! Навіть он на сонці згоріли! — прикордонник звернув увагу на червоні, обвітрені щоки Сергійовича.
І раптом за спиною у прикордонника виник хтось у цивільному. Нахилився до віконечка, кинув швидкий погляд на Сергійовича. Його рука лягла прикордоннику на плече. Прикордонник підняв голову і тут же піднявся зі стільця. Обидва кудись вийшли. Пасічник занервував. Дістав мобільник, час перевірив.
А за віконечком знову обличчя прикордонника з’явилося.
— Поставте машину в «кишеню»! — сказав прикордонник. — До вас зараз підійдуть!
Звільнивши місце для наступної у черзі машини, Сергійович від’їхав на вказане місце. І залишився сидіти за кермом, занурюючись у тугу і невизначеність. Нічого хорошого він від цієї затримки не чекав. Паспорт і права у нього забрали. Хто він тепер? Ніхто. Ні документів, ні прав. Пригадалася придорожня «кишеня», до якого його відправили при в’їзді до Криму. Тоді перебування у «кишені» закінчилося приїздом журналістів і отриманням від них грошей на ремонт машини. Сергійович озирнувся, подивився на свій «кабріолет», у якому
