Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
«Треба рублі витратити, щоб назад не везти, — подумав він, щоб від розмови телефонної відволіктися. — Продукти в дорогу куплю, та і не лише в дорогу. Місця в машині багато, можна і запаси якісь на осінь зробити».
Дістав пачку грошей російських. Перерахував. П’ять тисяч з лишнім вийшло. Цифра-то чимала, та як ціни на їжу пригадаєш, так одразу вона і меншою здається.
Надвечір заспішив Сергійович до селища. Ішов легко. Та і не з пустими руками. Узяв для удови Ахтема свічки, що лишилися. Хай краще палить їх на згадку про чоловіка. Свічки із бджолиного воску шляхетніші, ніж стеаринові! Недарма їх у храмах за здоров’я і за упокій ставлять! А ще йшов він до неї з новиною про те, що дружина його колишня, Віталіна, готова Айше допомогти.
Сергійович і сам не очікував, з якою легкістю Віталіна допомогти дівчині погодиться. І вмовляти не довелося! Все-таки гарна вона людина. Просто надто різні вони. Вона — з міста з фонтанами, а він — із села на Донбасі, де не в кожного у дворі і криниця є! Який там ще фонтан!
Такої ніжної тушкованої баранини, як того вечора Айсилу його пригощала, здається, Сергійович жодного разу раніше не їв. Сиділи вони утрьох з Айше.
Пасічник одразу, як прийшов, так новини від Віталіни і виклав. І про те, що зустріне, і про те, що зможе дівча у його дружини на квартирі пожити. Удова Ахтема зраділа, посміхалася. Тільки очі її сумні лишалися, втомлені.
«І як на обличчі два різні настрої поєднуватися можуть?» — дивувався Сергійович, на неї дивлячись.
А вона за мить розказала, що вранці у Бахчисарай, до Бекіра їздила. Дали їй побачення за три тисячі рублів. Півгодини часу. Схуд Бекир, і видно, що били. Розказав, що примушують взяти військовий квиток, і щоб одразу до армії. Сказали, що як візьме, то відпустять на два тижні додому. Та він ні в якому разі. А значить, якщо не викупити його, то в’язниця.
— Так, а за що? — сумно спитав Сергійович. — Я ж їм про свічки пояснювальну написав!
— Все одно у крадіжці з церкви звинувачують. Кажуть, що там не тільки свічки вкрали, а ще ікони і пожертви. А навіщо нам ікони? — У сумних очах Айсилу сльози блиснули.
— Ну, дай Боже, викупите ви його! — спробував він заспокоїти хазяйку.
Вона і сама вже сльози втерла.
Сергійович, щоб не бентежити її, погляд на Айше перевів. Айше сиділа притишено, на обличчі її ні радості, ні печалі.
«Може, і не хоче вона у Вінницю? — подумав пасічник. — Ну та не їй вирішувати! Тільки що ж потім? Айсилу зовсім сама залишиться?»
Повернув Сергійович погляд на хазяйку. Шкода її стало. Тільки б їй цього не показати.
— Може, чарчину наллєте? — спитав ввічливо.
Айсилу сходила в кухню, вже наповнену чарку принесла, перед гостем поставила.
— Ну, щоб з Бекиром владналося все! — підняв він чарку, випив залпом і винувато на хазяйку глянув. Знітився. — Ви вибачте. Я без тосту не можу...
— Що це у вас такі щоки червоні? — спитала Айсилу.
— Вранці на сонці згорів, заспав.
— А рука як?
Сергійович підняв ліву руку, помахав.
— Помогло! Воно багато від чого помагає — на вуликах спати.
— Вам краще у середу їхати, — сказала Айсилу. — У середу вранці черг на в’їзді-виїзді менше. Ви, будь ласка, Айше до виїзду довезіть, а далі вона пішки пройде і російський контроль, і український, а ви її на українській стороні підберете. Добре?
Сергійович кивнув.
— Мені тоді допомога буде потрібна, — заговорив він після хвилинного мовчання. — Щоб вулики на причеп поставити.
— Ми з Сервером допоможемо! — пообіцяла Айсилу.
Уже як сутеніло, повертався Сергійович до пасіки. Шум селища все стихав, і тому занурився Сергійович ідучи у думки про домівку, про Малу Староградівку, про Пашку, про Петра. Ішов помалу, і думав про те, що не відповів Петро на дві чи три його однослівні «есемески». А це могло тільки одне означати. Що немає більше Петра! Загинув він! І від цієї думки важкість у Сергійовича у грудях з’явилася.
З’явилася і збила його дихання з ритму, зробила підйом до пасіки важким і виснажливим. І тоді відігнав він думки про Петра і почав думати про Пашку. Дихання відновилося. Ішлося легше, і щоб підняти настрій, озирнувся Сергійович на вкритий вогнями Албат, у якому різні, звичайно, справи кояться. І хороші, і погані. Але життя там просте звичайне плине, мирне. До такого звикнути можна.
Але ж і у Малій Староградівці життя тече! Для нього звичайне, звичне. Тому, що звик він до нього. Так, живуть вони там тільки удвох з Пашкою. Так, магазинів більше нема, пошти також. Хліба свіжого немає, хіба що приятелі-сепаратисти Пашкині з Каруселіна привезуть. Чи сам туди сходить. Але не такий він тепер у них смачний, як був раніше! А життя все одно далі плине. Як ріка. Куди їй подітися, поки вона у смерть не впаде?!
Уявив собі Сергійович Малу Староградівку у довоєнному стані, зі світлом у вікнах хат і будинків. Навіть переніс її у своїй уяві сюди, до Криму! На місце пасіки і намету свого «поставив». І відчув він, ніби з Албата прямо до рідного села іде. І так приємно йому стало, особливо через те, що дорога від Албата до Малої Староградівки такою короткою тепер виявилася! «Ну а що? — подумав. — Там, де я, там і є Мала Староградівка! Я тут — значить, і вона тут!» Позаду бурчання мотора почулося. Озирнувся Сергійович, дві фари побачив.
Відійшов на узбіччя, до виноградників. Вирішив пропустити машину, хоча у голові вже сумніви виникли: дорога ж за пагорбом уривається, у стежку переходить! Значить, на пагорб хтось їде. До нього, чи що?
За пару хвилин зрівнялася з ним машина — той самий мікроавтобус без вікон і з якоюсь військовою емблемою на дверцятах.
— Ей, стійте! — закричав схвильовано Сергійович. — Я тут!
А мікроавтобус і сам уже зупинився. І скло у дверцятах кабіни спущено було. Із нього Іван Федорович визирав. Обличчя його виявляло спокійну допитливість.
— Сергій Сергійович? — уточнив він.
— Ну так! — Пасічник підійшов до дверцят. — Ви бджіл назад привезли?
Іван Федорович кивнув.
— То, може, підвезете?
— Не дозволено, у машині секретне
