Зібрання творів - Амброз Бірс

щоб перебути в цьому містечку спекотну пору. Я хотів зупинитись у свого родича, але він занедужав, тому довелося шукати інше помешкання. Не без труднощів я нарешті знайшов вільне місце – будинок, у якому колись жив дивакуватий медик Маннерінґ. Він виїхав, а куди – не знав ніхто, навіть його довірена особа. Маннерінґ сам спорудив цей будинок і разом зі старим слугою прожив у ньому майже десять років. Мав небагато пацієнтів, а з часом взагалі облишив практику. Мало того, він полишив товариство, жив справдешнім відлюдником і підтримував стосунки тільки з одним сільським лікарем. Саме від нього я й дізнався, що ці роки самітництва Маннерінґ присвятив певному науковому дослідженню. Результати цієї роботи він виклав у книжці, якої не схвалили його колеги. Вони вважали, що автор трохи схиблений. Сам я не бачив цієї книжки, та й назви не знаю, але чув, що в ній висунуто доволі оригінальну теорію. Маннерінґ стверджував, що в багатьох випадках можна передбачити смерть людини, навіть здорової, й точно визначити, коли це станеться. Найдовший термін такого передбачення – це, здається, вісімнадцять місяців. Побутували легенди про його вміння робити такі прогнози, тобто, вашими словами кажучи, ставити діагнози. Люди казали, що кожного разу особа, про смерть якої Маннерінґ попередив її родичів чи приятелів, нагло вмирала у визначений час, причому без видимої причини. Зрештою, це не має нічого спільного з тим, про що я хочу розповісти. Мені здалося, що вас як лікаря таке може потішити.

У будинку, що я винайняв, збереглася обстава ще з часів Маннерінґа. Це було доволі понуре житло як на мене – не відлюдника й не науковця. Здавалося, мені передається дрібка духу цього житла, якісь риси характеру його колишнього мешканця, бо в тих стінах я почував смуток, зовсім мені не властивий. Навряд чи можна його пояснити самотністю. Вночі тут не було нікого з челяді, але мене цілком влаштовувало товариство самого себе й книжок. Дуже люблю читати. Хай там якою була причина впливу на мій настрій, все одно він ставав пригніченим. Находило відчуття неминучого лиха, особливо гостре в робочому кабінеті, хоч із усіх кімнат він був найсвітліший і найпросторіший. Тут висів намальований олією портрет доктора Маннерінґа на весь зріст, який немовби панував над усім у цій кімнаті. У ньому не було нічого незвичайного – доволі приємний на вигляд п’ятдесятилітній чоловік, посивілий брюнет, чисто поголений, з темними серйозними очима. Щось у цій картині привертало і втримувало увагу. Зображення стало звичним і близьким, воно мало не переслідувало мене.

Якось увечері я, йдучи до спальні, проходив через кабінет. Мав при собі лампу: в Меридіані не було газу. Як завжди, я зупинився перед портретом. У світлі лампи обличчя набрало незвичайного виразу – дивного й моторошного. Така зміна зацікавила мене, але не стривожила. Я водив лампою то праворуч, то ліворуч і спостерігав вплив зміни освітлення. За таким заняттям мені раптом закортіло оглянутися. Обернувшись, я побачив якогось чоловіка, що йшов до мене. Коли він наблизився так, що лампа освітила обличчя, я впізнав доктора Маннерінґа. Неначе портрет зійшов з полотна!

– Даруйте, – холодно сказав я. – Ви, мабуть, постукали у двері, а я не почув.

Проминувши мене на віддалі простягнутої руки, він підняв пальця, ніби на знак застороги, і, не сказавши ні слова, зник із кімнати – невідь-як, так само як і з’явився.

Звичайно ж, зайво пояснювати, що це була, за вашою термінологією, галюцинація. Я волію вживати слово «видіння». У кабінеті одні двері були замкнуті на ключ, а другі вели до спальні, в якій немає іншого входу. Не варто розповідати, як я почувався, коли обміркував цей випадок.

Звісно, він видасться вам банальною історією з привидом, придуманою за правилами, що їх запровадили давні майстри цього жанру. Я б не став розповідати вам цієї історії, дарма що бачив привида на власні очі, якби не те, що він не привид, а жива людина. Сьогодні, йдучи вулицею Юніон-стріт, я розминувся з цим чоловіком. Він ішов у натовпі мені назустріч.

Говер закінчив розповідь. Обидва співрозмовники мовчали. Доктор Фрейлі неуважно барабанив пальцями по столі.

– Чи обізвався він до вас? – спитав він. – Може, Маннерінґ сказав щось таке, з чого можна було б виснувати, що він ще не вмер?

Задивившись на лікаря, Говер змовчав.

– Може, він подав якийсь знак? – вів далі Фрейлі. – Чи не підняв пальця? Він так зазвичай робив, коли мав сказати щось важливе. Наприклад, оголосити діагноз.

– Саме так він і зробив, як тоді його привид. Господи! То ви його знали?

Говер очевидно нервувався.

– Знав. І прочитав його книжку. Колись її прочитає кожний лікар. Це дивовижний внесок у медичну науку, один із найважливіших за останнє століття. Так, я знав доктора Маннерінґа. Лікував його три роки тому. Доктор помер.

Схвильований Говер зірвався з крісла. Пройшовшись по кімнаті, він спинився перед своїм приятелем і нетвердим голосом спитав:

– Докторе, ви нічого мені не скажете як лікар?

– Що ви, Говере! Ви найздоровіша людина з усіх моїх знайомих. Натомість дам вам пораду як приятель. Ви граєте на скрипці, як ангел, тож підіть до себе в кімнату й заграйте щось легке і жваве. Викиньте з голови цю бридню.

Назавтра Говера знайшли мертвим у його кімнаті. Підборіддя досі притискало скрипку, смичок застиг на струнах. Перед мерцем лежали ноти «Похоронного маршу» Шопена.

1

«Піди до Ґілеаду й бальзаму візьми, дівчино, дочко Єгипту!». Книга пророка Єремії, 46/11.

2

Із поеми «Мандрівник» Олівера Ґолдсміта.

3

Латинська назва Христової дороги на Голгофу.

4

Із вірша «Invictus» англійського поета Вільяма Ернеста Генлі (1849–1903).

Повелитель Моксона

- Це ви всерйоз? Невже ви справді вважаєте, що машина думає?

Мені довелося почекати на відповідь. Зосередившись на вогнищі в каміні, Моксон спритно поштовхував і загрібав кочергою вуглики, поки ті відповіли на його увагу – яскравіше зажевріли. Я спостеріг, що за останні кілька тижнів мій приятель набув звички боротися з відповіддю на звичайнісінькі, найпростіші запитання. Причому з таким виглядом, ніби він обдумує не запитання, а щось таке, що невідступно засіло з голові.

– А що таке машина? – нарешті озвався він. – Це слово тлумачать по-різному. Ось вам означення з одного популярного словника: «Знаряддя або пристрій для прикладання і збільшення сили або для досягнення бажаного результату». А раз так, то людина теж машина, хіба ні? І, погодьтеся, вона думає. Або ж думає,