Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Я почув, як Сорая висякалась.

— Скажу тобі точно тільки одне: вези Сограба додому. Я цього хочу.

— Ти певна? — спитав я, заплющивши очі й усміхаючись.

— Чи я певна? — перепитала дружина. — Аміре, він — твоя коум, твоя родина, значить, і моя теж. Звісно, я певна. Не кидати ж малого на вулиці, — коротка пауза. — Який він?

Я поглянув на Сограба, який спав собі в ліжку.

— Хороший, але дуже серйозний.

— Воно й не дивно, — сказала Сорая. — Я хочу його побачити, Аміре. Справді хочу.

— Сорає?

— Так?

— Достет дарум.

Я тебе кохаю.

— І я тебе, — відповіла вона. У її голосі чувся усміх. — Бережи себе.

— Берегтиму. І ще одне. Не кажи своїм батькам, хто цей хлопчик. Я сам повинен їм розповісти, якщо їм стане цікаво.

— Добре.

І ми поклали слухавки.

Газон біля Американського посольства в Ісламабаді був акуратно підстрижений, поцяткований круглими кущиками квітів і обсаджений рівним, як лезо, живоплотом. Будівля була такою ж, як і більшість будинків у Ісламабаді, — невисокою та білою. На шляху до неї ми проминули кілька контрольно-пропускних пунктів, а тоді металодетектор зреагував на скоби в моїй щелепі, відтак мене обшукали троє офіцерів безпеки. Коли ми нарешті ввійшли в приміщення зі спеки, кондиціоноване повітря вдарило мені в обличчя, ніби хвиля крижаної води. Секретарка в приймальні — блондинка, трохи за п’ятдесят, із сухорлявим обличчям — усміхнулася, коли я назвався. Вона була в бежевій блузці та широких чорних штанах — перша за кілька тижнів жінка не в бурці чи шальвар-камізі. Пошукала моє ім’я в переліку зустрічей, постукуючи гумкою на кінці олівця об стіл. Знайшла і запросила мене сісти.

— Хочете лимонаду? — запитала.

— Я? Ні, дякую, — відповів.

— А ваш син?

— Перепрошую?

— Отой симпатичний юнак, — сказала секретарка, усміхаючись у бік Сограба.

— А, так, було б добре, дякую.

Ми з Сограбом умостилися на чорному шкіряному дивані біля високого американського прапора, якраз навпроти секретарського стола. Сограб узяв журнал зі скляної поверхні кавового столика. Гортав сторінки, проте навіть не дивився на картинки.

— Що? — спитав у мене.

— Прошу?

— Ви всміхаєтесь.

— Я думав про тебе.

Хлопчик нервово всміхнувся. Узяв інший журнал і прогортав його менш ніж за півхвилини.

— Не бійся, — сказав я, торкнувшись його руки. — Тут усі налаштовані доброзичливо. Розслабся.

Мені теж варто було б дослухатися до цієї поради. Бо сам я вовтузився на місці, зав’язував і перев’язував шнурівки. Секретарка поставила на столик високу склянку лимонаду з льодом.

— Пригощайтеся.

Сограб сором’язливо всміхнувся.

— Дуже дякую, — сказав англійською.

Прозвучало як «дюже дякую». Сограб розповів був мені, що знає англійською лише дві фрази: цю і «На все добре».

Секретарка засміялася.

— Дуже прошу.

І пішла до свого стола, цокаючи підборами. — На все добре, — сказав Сограб.

Реймонд Ендрюз — невисокий чоловік з маленькими руками, ідеально підстриженими нігтями й обручкою на безіменному пальці — ввічливо та швидко потиснув мені руку. Відчуття було таке, ніби я стискаю горобця. «То ось у яких руках наші долі», — подумав я, поки ми з Сограбом всідалися навпроти Ендрюза. На стіні позаду нього висів плакат до фільму «Знедолені» та топографічні карти США. На сонячному підвіконні вигрівався горщик із саджанцями помідорів.

— Курите? — запитав Ендрюз.

Глибокий баритон дуже контрастував з його тендітною статурою.

— Ні, дякую, — відказав я, і мені було байдуже, що Ендрюз навіть не глянув на Сограба і не дивився на мене під час розмови.

Ендрюз висунув шухляду та витяг з напівпорожньої пачки сигарету. Потім з тієї ж шухляди дістав лосьйон. Узявся втирати його в руки, розглядав тим часом саджанці помідорів, а цигарка звисала в нього з кутика рота. Опісля засунув шухляду, поклав лікті на стіл і видихнув, мружачи сірі очі від диму:

— Ну, розповідайте вашу історію.

Я почувався як Жан Вальжан перед інспектором Жавером. Мусив нагадати собі, що я на американській території, що цей добродій на моєму боці, що йому платять за те, щоб він допомагав таким, як я.

— Я хочу всиновити цього хлопчика і забрати його у Сполучені Штати, — сказав.

— То розповідайте вашу історію, — повторив Ендрюз, притискаючи вказівним пальцем крихту попелу, що впала на акуратно заставлений стіл, а потім струсив її в попільничку.

Я розповів йому ту версію, яку прокручував у голові, відколи поговорив із Сораєю. Мовляв, приїхав у Афганістан, щоб забрати сина свого зведеного брата. Знайшов хлопчика за дуже скрутних обставин, коли той скнів у сиротинці. Заплатив директорові сиротинця певну суму і забрав хлопчика. А тоді привіз його в Пакистан.

— То ви — зведений дядько хлопчика?

— Так.

Ендрюз поглянув на годинник. Нахилився і розвернув помідори на підвіконні.

— Хтось може це засвідчити?

— Так, але не знаю, де ця людина зараз.

Ендрюз повернувся до мене і кивнув. Я спробував розгадати вираз його обличчя, але марно. Цікаво, чи він колись пробував грати в покер оцими своїми маленькими руками?

— Припускаю, скоби у ваших щелепах — навряд чи останній писк моди, — сказав Ендрюз.

У нас проблеми. Ми з Сограбом у великій біді, ось що я тоді збагнув. А вголос сказав, що в Пешаварі мене хотіли пограбувати.

— Аякже, — мовив Ендрюз і прочистив горло. — Ви мусульманин?

— Так.

— Тобто практикуєте мусульманство?

— Так.

Насправді я навіть не пам’ятав, коли востаннє схилявся чолом до землі в молитві. І раптом мене осяяло: того дня, коли лікар Амані оголосив батькові невтішний прогноз! Тоді я стояв навколішки на килимку для молитви, і в пам’яті спливали уривки віршів, вивчених іще в школі.

— Це вам трохи допоможе, але не надто, — повідомив Ендрюз, пригладжуючи бездоганно вкладене волосся піщаного кольору.

— На що ви натякаєте? — запитав я.

І потягся до Сограбової руки, переплів наші пальці. Сограб невпевнено зиркав то на мене, то на Ендрюза.

— У мене є довга відповідь, і я переконаний, що зрештою ви її почуєте. Але, може, спершу коротку?

— Мабуть.

Ендрюз загасив цигарку і стиснув губи.

— Не влазьте в це.

— Перепрошую?

— Клопотання про всиновлення цього юнака краще не подавати. Ось вам моя порада.

— Я її почув, — відказав я. — А тепер,