Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Що тепер буде?!
— Во-во, — сказав Бодьо. — Що я тобі казав!
Як же це так? У роті в Ігорка пересохло, в голові застукало. Мало того, що роботи він не зробить, а ще доведеться стрітися з господарем. Перед Ігорковими очима постає картина: господар, гнівно примруживши очі, підходить до нього і б’є по лиці. Кров тече з носа. Той, на кого ти працюєш, має владу над тобою. Він завжди сильніший. І той, хто тебе годує, теж має право бити по лиці, зробити з тобою все, що захоче.
Бідний Ігорко застряг навіки між цими двома володарями, як між двома стовпами чи двома велетами з розчепіреними руками, які нізащо не випустять його з кола існування, з глухого закутня, з безвиході. Він сідає на землю, затуляє обличчя руками й починає розгойдуватись. Бодьо хвилину тому зрозумів, що цей чоловік, з яким він працюватиме цілий день на одному подвір’ї, не такий. Що з ним треба говорити іншою мовою. Він відчуває, як його роками злагоджений механізм починає скрипіти, і зупиняється в грудях. Це — ангел порозуміння між ним Богданом та Ігорком.
Діти відбились від рук. Вчитися не хочуть, вдома пащекують. Кажуть, їдь, тату до Росії, а ще ліпше в Іспанію на заробітки, бо нам встидно, що ти ходиш по людях рубати дрова. Ти мусиш за нас дбати, ти живеш задля нас. На якусь мить Бодьо теж опиняється між двома стовпами, як Ігорко, він загнаний в кут, де зимно, темно і страшно його серцю. Але він не той бідака, що боїться натиснути на ґудзик дзвінка. Зрештою, не знає нічого, крім того, що Ігорко найнявся копати яму під басейн, і потребує грошей, як кожен, хто не має у сховку про чорний день пару соток доларів.
— Курва! — каже Бодьо з серцем, заодно й підбадьорюючи себе. Бо хоч він і має власний інструмент, але якби зараз зламав сокиру, то було би вже нині по роботі. Пеньки порізані, але деревина тверда й дуже підступна. За таку роботу треба платити більше, але вже запізно торгуватись.
Їм не треба було виходити на кінцевій зупинці. Через кілька хвилин електричка вертала назад. Просто двері якийсь час були відчинені й з них тягнуло холодом. Семко задрімав. Збудженння у ньому вляглося, каламутна вода знову стала прозорою. Хлопець згорнувся, наче слимак, і хаткою для цього слимака була лавка, стінка вагону й теплий Катин бік з кишенею, яку обтяжував їхній заробіток. Як поведе себе Семко, ніколи не можна вгадати. Усе залежало від того, ким він стане: деревом, що гойдається в ритмі мелодії, чи машинкою. З Семком-машинкою було легше. Машину можна передбачити. Якщо навіть у ній щось не так. Мало значення також те, що за люди зустрічались їм із Катею. Якимось дивом елементарні часточки їхнього буття бомбардували поверхню Семкової свідомості, залишаючи на ній ямки й діри. Начебто електричкою їздили ті самі люди, до праці, на навчання, на закупи. Багатьох Катя вже знала в обличчя. Ті дають грошей, оті раді б дати, але гроші заховані так, що важко дістати, ті прикидаються, ніби сплять, а он ті ніколи не дають нікому. Однак для Семка, чию душу ворохобили гітара і пісні, люди були щоразу інші. Та він би і Каті не впізнав у натовпі. Катя мусила перша його впізнати і взяти за руку, щоб не загубився. Тому й примушувала Семка взимку носити червону вовняну шапку, а влітку червону бейсболку з логотипом кока-коли, бо траплялось, що потік людей, які виходили з вагона, міг їх розділити.
Зараз гітара стояла навпроти на лавці. Вагон знову став останнім. Коли потяг смикнувся і покотився по рейках, Катя позіхнула й штовхнула Семка:
— Вставай, Семку. Підемо співати.
Семко безтямно витріщився на нутро обшарпаного вагону, наче сподівався побачити щось зовсім інше. Він мав бути не тут. А в зовсім іншому місці, де плакав Ігорко. Його ще й не били, а він уже плакав. Наперед. Ігорко плакав не від болю, а від страху.
— Хочу до Ігорка. Не буду співати.
— Ігорко на роботі, — просичала Катя. — Він гроші заробляє. І Семко мусить заробляти.
Вона мацає кишеню. Аби ще раз стільки заробити. І вже лице її рум’яніє, очі блищать. Гарно пройтися по місту, купуючи то те, то се в чистеньких крамничках. Вона знає, що по чому, де трохи дешевше. Може, Ігоркові нині заплатять. Правда, вже буде пізно, коли вони зустрінуться на платформі. Треба буде їхати додому. Старший казав ліки купити Сірому. І хліб треба. То найперше. А цукру ще до завтра має вистачити. Добре, якби Ігорка нагодували в господаря, бо Старший тільки зупу зварить. Але як багато зварить, то наїдяться усі.
Такі думки пролітають в Катиній голові, поки вона підводиться, бере за гриф гітару, наче кота за хвіст, щоб роздражнити Семка. В очах його зникає блакить, якої Семко набрався, роздивляючись ріку і небо. Надворі знову сіро й непривітно. Семко голосно позіхає.
— Давай швидше, люди чекають! — каже Катя, а сама ще якийсь час залишається в полоні власних мрій, що прокинулись від тепла й тимчасового затишшя і стали незвично сміливими. Вона уявляє себе за прилавком однієї з тих чистеньких крамничок: білий фартушок поверх тоненької кофти, на голові завивка, під рукою калькулятор і мобільний. Якби бабця жила, вона б вивчила її. Ні, бабця вивчила б її на кравчиню, щоб передати колись у спадок швейну машинку. І зараз Катя не ходила б по електричці з наставленою шапкою, а шила б чи кроїла, і на підлозі б лежали клаптики матерії. Від пічки йде тепло, на стіні картина: замок, озеро і двоє білих лебедів плавають. Вона бачила таку картину на базарі.
Вагон здригнувся від Семкового голосу, хтось із пасажирів не втримався від посмішки після двох перших куплетів, які Семко співав так, ніби щойно навчився співати. Але так було завжди. У третьому вагоні Семко перестане крутити головою, мелодія підкорить його собі. У шостому вагоні треба буде знову перейти на два куплети. А у сьомому чи восьмому Семко скаже:
— Хочу додому!
Якби Катя вміла грати на гітарі та співати — о, вона б доспівала й до двадцятого вагону. Лиш би голосу вистачило. Але найбільше вагонів — десять, у п’ятницю, коли студенти вертаються з науки додому. Грають в карти чи вдають, ніби сплять. І не