Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

— Ходи снідати, — буркнув Старший. — Я на тебе чекав, не їв. Будеш вбиратися зараз?

— Потім.

— Ну, як хочеш, але бери куртку й коц, бо в коридорі зимно.

Трохи задалеко була кухня, то правда. Раніше вона взагалі розміщувалась в іншому корпусі, разом з їдальнею. На щастя, у спальному корпусі була кімнатка з плитою. Там персонал варив собі щось, аби не труїтись стравою для пацієнтів. Інтернат опалювався почасти дровами, почасти вугіллям, воду качали з криниці насосом (тепер доводиться набирати відром). Ніколи тут не жило більш ніж двадцять пацієнтів, тобто доживало, бо то не можна було назвати життям.

На сніданок була гарбузова каша. Сіренький її любив. Старший найперше дбав про хлопця, аби його нагодувати. А на вечір зварить на всіх зупу з «Мівіною»: морква, мівіна, пару картоплин і заправка зі смаженої цибулі.

На плиті стояло горня з шипшиновим напаром, але Сіренькому більше смакував чай з прутиків малини. Під пильним наглядом Старшого хлопець з’їв три ложки каші. І то добре.

Був би в них город свій чи садок, але в такому темному лісі навіть чорнобривці не хотіли рости на клумбі. Ліс поглинав усе світло. Кажуть, що інтернат закрили через грибок, що міг завестися тут від вогкості. Хоча дехто шептався, що директор мав свої плани і спеціально не дав комісії на лапу. Не встигли звідти піти люди, як на даху почало рости деревце. Почався незворотний процес руйнації.

Але Старшого і тих, хто почав мешкати з ним два роки тому, не надто бентежила ця перспектива, бо кожен з них звик до того, що не має жодної перспективи. Аби день перебути — і то вже щось. День за днем. Кожен день — як прихильний дар долі. А стане доля неприхильна — і на то знайдеться рада.

Сіренький проковтнув ще ложку каші й подивився винувато на Старшого.

— Молодець! — похвалив його, але цього разу хлопець не посміхнувся, як завжди, кволою посмішкою. На лобі виступили краплі поту й очі посоловіли.

— Зараз, зараз!

Старший запхав йому до уст дві пігулки, потім ще одну. Мав пройти нестерпно довгий час, перш ніж ліки подіють. Сіренький випростався. Намагався не дивитися на Старого, ніби це могло прискорити процес звільнення від болю. Старий відвернувся, взявся мити ложки й миски, а далі поставив баняк з водою на зупу. Чув у такі хвилини неприязнь до решти співмешканців, таких нетямущих і безпорадних, але потрібних. Сорок гривень, усього сорок гривень в бляшанці з-під кави. А як Сіренькому стане геть зле? Люсю пару разів відкачували — і жила далі. Мучилась, але жила. Другу операцію вже не робили — не було грошей, та й не допомогла би та операція. Лікар Опанас Іванович в останній місяць навіть грошей не хотів з них брати. Правда, ліки все одно треба було купувати.

Якби Сіренького довезти до лікарні, на ліки потрохи назбиралося б. Старший би міг кожен день папір здавати, не сидів би тут, як пень. В уяві постала заросла лісова дорога з ямами, і в серце прокралася зневіра. Жодна машина сюди не заїде, але якби зробити ноші, й віднести Сіренького на край лісу…

Старший розумів, що це можна зробити і варто зробити. Однак це все треба було робити раніше, ще влітку. Поїхати до Опанаса Івановича, просити. Але Старший мав такий страх перед тією лікарнею, звідки виходять з надією, а в картці написаний смертний вирок. Йому здавалось, що доки Сіренький тут, вироку не буде. Він сховає бідаку від смерті в лісі, як сховав би власну дитину, хоч ніколи не мав дітей. Лікар закричить: чого так пізно! Лікарі завжди кажуть, що пізно.

Морква плавала в ледь теплій воді. Так варила зупу його жінка. Спершу морква мусить покипіти, а тоді вже можна додавати картоплю. Катя варила борщ, але кидала в нього все гамузом, і буряк вічно був недоварений і без кольору.

Надворі потемніло, як перед снігом. Коли випадає перший сніг, ніби камінь звалюється з плечей. Небо важке — от і тисне.

— Сірий, я тут дещо знайшов, — сказав Старший, а коли обернувся, то побачив, що хлопця нема.

У будні дні базар на околиці був зазвичай тихий. Пожвавлення наставало перед Миколаєм, Різдвом, Великоднем. Та ще, коли діти мали йти до школи. Зараз торгівля була прикра: мокро, зимно, вітряно. Прибиральникам, таким, як H., натомість добре: зарплата йде не від виручки, а сміття менше. Деякі ятки відчинялись лише по суботах і неділях.

Однак Н. мусив добути день до шостої. Бути на виду. Розмахувати мітлою, проходячи ряд за рядом, відносити порожню тару. Два рази на тиждень мити коридор і сходи в будинку адміністрації.

Н. ніколи не думав, що міг би знайти іншу роботу, а з нею почати інше життя. Стати слюсарем, електриком, штукатуром. Так наче він належав до певної касти, з якої не мав права вийти. Насправді, він не хотів виходити. Батько помер рано, а мама могла навчити його лише того, що вміла сама: підмітати, мити, виносити чуже сміття. І безконечного терпіння. Він ніколи не замислювався, що було б, якби він зважився на переміни. Єдине, що він міг зробити, це кинути все і ні до чого не пристати. Загубитись і зникнути.

Мітла шурхає, намагаючись не зустрітись з людськими ногами. Людям дуже неприємно, коли їх торкається мітла чи той, хто підмітає. Це їх ображає. Та все ж Н. іноді забуває про відразу, яку викликає своєю декваліфікованою нечистою роботою, й дивиться комусь в очі. Він відчуває в особі, що зустрічається з ним поглядом, розгубленість і паніку. Молодий чоловік з мітлою — це нонсенс. На вигляд начебто здоровий, наскільки може бути здоровою людина, що виросла в темній міській квартирі на картоплі й макароні. Такому не пасує займати місце пенсіонерок, що не можуть прожити на саму пенсію. Все це викликає підозру, навіть неприязнь. Наче ґвинтик вкрутили не на своє місце, і тепер машина може зламатись.

Та що він може з цим вдіяти? Тільки піти туди, де він нікому не заважатиме, де його розум, тіло і душа працюватимуть лише на нього. Але це не так просто. Тому він мете, зосереджуючись на тому, щоб уникнути найменшого дотику до світу людей. Н. знає, якими жорстокими можуть бути люди.

Від якого дерева був цей корінь? Від сосни чи дуба, від живого чи мертвого дерева? Ігорка наздогнала кара за безжурність вранішнього існування. Разом