Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
Глава двадцята
Можливо, я не звернула б уваги на цього листа з незазначеним відправником (дивно – не було жодного символа, наче зі мною листувався невидимка), якби не додатки, що їх було підписано martarainer. Можливо, я не звернула б уваги на цього листа, а створила новий лист, як планувала, із зазначенням часу, дати та номеру мого рейсу, на цю інформацію чекав Марат. Але я відкрила цього листа.
При завантаженні спочатку я побачила фотографії – Райнер, кава, я. Щасливі обличчя, одночасно цілеспрямовані та спокійні, наче в моряків, котрі нарешті дісталися до моря. Я упізнала час і місце, я упізнала обличчя старого-роззяви із незвичними очима, його відображення впіймала блискуча цукерниця. Ймовірно, саме тоді загупало серце, хоча важко вхопити, коли саме це відбулося, коли я побачила його обличчя на цукерниці чи коли я прочитала перший рядок:
«Вітаю, Марто. Довго думав, як до тебе звертатися, так завжди буває, коли відчуваєш людину рідною, але вона не є тобі ріднею, та й узагалі ви з нею незнайомі. Мені здається, що ти вже знаєш, хто я, на одній з фотографій я дозволив своєму обличчю (цей мій образ зветься – пан Слива) залишатися завжди присутнім на вашій фотографії (ви виглядали щасливими, доладними та гармонійними, як гарно підібрана рима), ти могла чути про мене (не дуже багато) і бачити моє фото (я знаю, що воно мало зберегтися), тоді ти знаєш моє ім’я, хоча дозволь мені представитися, щоб тебе не гризли зайві сумніви, отже – Ганс Ленц, до ваших послуг.
Я певен, що цього листа ти відкрила тільки завдяки назві файлів з фотокартками, правда? Я рідко помиляюся. Мені багато що потрібно тобі розповісти, навіть не знаю, з чого почати: з твого діда, мого кращого друга Отто фон Вайхена, з тебе або з себе. На відміну від вас, я не ховав Отто двічі, хоча оплакував його набагато більше, ніж ви. Тобі важко уявити, наскільки ми були близькими людьми, як мріяли прожити це життя, а воно було прекрасне.
Зараз, щоб у цьому переконатися, я дивлюся старе англійське кіно (іноді необхідно три фільми), замовляю собі артистичну повію, бажано слов’янку (іноді необхідно три жінки), котра може розіграти для мене персональну виставу, або випиваю келих південноафриканського вина (іноді необхідно цілу пляшку). Ще в мене є мої невеличкі забавки та велика пам’ять.
Життя здавалося прекрасним, за яку б його частину ти не ухопився. Життя, як жінка, яку хочеш пізнати, неважливо, що опиниться під твоїми руками першим: шия, стегно, вилиці, пальці… Життя – це жінка, котру прагнеш пізнати до кінця, і добре, коли твоє зацікавлення, пристрасть, бажання підкорити, насолода, зрештою, любов, спрага та знання закінчуються разом з ним. Інакше жити марудно, інакше це не життя, а кволе подружнє змарудніле існування, існування старих риб у акваріумі, що реагують тільки на мотиля, а потім і до цього приреченця втрачають інтерес.
Я знав, що Отто не загинув в 1943-му, бо він встиг написати мені листа. Ще одного листа про безумство мого кращого друга встиг написати один лейтенант, у мирному житті він кілька разів програвав мені у карти і вважав, що заборгував мені душу (очевидно, гроші були йому більш до душі, на відміну від самої душі), тому брехав, звітував, зраджував, діставав для мене все, що заманеться.
Я шкодую надзвичайно, бо ці листи спалила моя коханка, британська шпигунка Фіона, яку я викрив. Рано чи пізно я всіх викривав, пізно для них, не для мене. Вона зрозуміла, що часу і можливості передати ці листи в неї немає, тому скурила їх при мені.
Листи твого діда та лейтенанта були тонко нарізані, розкатані, аж потім загорнуті всередину самокруток (тоді я не знаходив вульгарним те, що вона курила самокрутки, ми могли дістати будь-які цигарки й навіть сигари, мені подобалося, як вона крутила ці самокрутки, як пахли її губи від дешевого тютюну, змішаного невідомо з чим). Я не хотів відмовляти їй у куриві, необхідно було дещо дізнатися, і вона скористалася цією можливістю, тому, мабуть, намагалася до останнього всміхатися, коли шовковий шнур пізнавав її шию, все глибше і глибше, як вправний коханець.
Я не міг приїхати на кремацію Отто, я знав, що полювання на мене триває, і навіть пізніше, коли я дозволив собі наблизитися до тебе, відчути твій запах, доторкнутися до твого життя, не пішов на цвинтар, бо я боюся, Марто. Боюся не того, що мене схоплять, судитимуть, здіймуть галас у пресі, боюся того, що життя втратить свою чарівність. Без вина, жіночого театру та британського старого кіно. Не думаю, що Отто зрозуміє мене, іронія долі, він завжди розумів мене, але хтось позбавив його цієї здібності стосовно всіх і не зробив жодного винятку. Навіть для мене.
О, бачу, як тобі цікаво дізнатися, що сталося. Що сталося з блискучим, освіченим Отто фон Вайхеном, який безмежно кохав свою дружину і дітей. Чого ж більше в твоїх відчуттях зараз: цікавості чи страху? Страх і цікавість – потужні мотиватори, пам’ятай про це, Марто.
Я дізнався про те, що ти цікавишся дідом після того, як дізнався про його смерть. Міністерство юстиції не змінює своїх методів, вони завжди напоготові ловити на живця, навіть, вибач, мертвого, тому зробили все від них залежне, щоб донести до мене цю інформацію. Отже, я про це знав. Отто цього разу дійсно помер. Відмучився.
Я знав про те, що ти одна з усієї родини прощалася з Отто. Знав про те, що ти побачила всі ці дивні предмети, малюнки, нотатки, які залишилися від нього у спадок. І був переконаний, що ти ритимеш далі. Ти не знала, які на тебе чекають пригоди та відкриття, але я про це знав. Бо дещо дозволив собі створити.
Я сканував твою пошту і відстежував твої фінанси, як зараз легко дізнатися про життя людини ледь не все, знаючи кому і про що вона пише і на що витрачає гроші. Тому я знаю,
