Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Асеведо та Ярмолинського. Незграйна какофонія свистків та ріжків заглушила голос донощика. Після цього зв’язок урвався. Не відкидаючи можливості, що з ним просто пожартували (зрештою, то були дні карнавалу), Тревіранус з’ясував, що розмовляли з «Liverpool House», таверни на вулиці Тулон — тієї злачної вулиці, де співіснують косморама й молочарня, бордель і продавці біблій. Тревіранус поговорив із хазяїном закладу. Той (Блек Фіннеґан, колишній ірландський злочинець, пригнічений і стривожений за репутацію своєї таверни, розповів, що останнім, хто скористався телефоном закладу, був його пожилець на ім’я Ґрифіус, який щойно вийшов з кількома друзями. Тревіранус негайно вирушив до «Liverpool House». Ось що йому розповів шинкар. Тиждень тому Ґрифіус винайняв кімнату на другому поверсі, над самим баром. Це чоловік з тонкими рисами обличчя, з нічим не прикметною сивою бородою, в досить убогому чорному одязі; Фіннеґан (бо він, як здогадувався Тревіранус, призначав ту кімнату для зовсім інших потреб) зажадав плату, що явно була надмірною; Ґрифіус негайно заплатив усю названу суму. Він майже не виходить, вечеряє й обідає в себе в кімнаті, і в барі навряд чи знають його в обличчя. Сьогодні ввечері він спустився, щоб зателефонувати з контори Фіннеґана. В цей час біля таверни зупинився двомісний екіпаж. Машталір залишився сидіти на передку, але декотрі із завсідників бару помітили, що він був у масці ведмедя. З екіпажа зійшли двоє арлекінів; обидва були низенькі на зріст, і ніхто не зміг би не помітити, що вони добряче нализалися. Під завивання ріжків вони вдерлися до контори Фіннеґана й кинулися обіймати Ґрифіуса, який начебто їх упізнав, але великої радості не виявив; вони обмінялися кількома словами на ідиші — він говорив низьким гортанним голосом, вони — голосами фальшивими й високими — й піднялися в його кімнату. Через чверть години усі троє вийшли звідти, радісні й задоволені; Ґрифіус хитався і здавався таким же п’яним, як і двоє інших. Високий, злегка похитуючись, він ішов між двома арлекінами в масках. (Одна з жінок у барі пригадала жовті, червоні та зелені ромби на їхньому одязі.) Двічі він спіткнувся; обидва рази арлекіни його підхопили. Всі троє сіли в екіпаж і поїхали до найближчої гавані, яка мала прямокутну форму. Вже стоячи на підніжці екіпажа, останній арлекін нашкрябав на стіні таверни безсоромний малюнок і написав кілька слів.

Тревіранус прочитав ті слова. Як і слід було чекати, там було написано:

Вимовлена остання літера Імені.

Потім він ретельно оглянув кімнату Ґрифіуса-Ґінзберґа. На підлозі кров’ю була чітко накреслена зірка. По кутках лежали недопалки сигарет угорської марки; у шафі стояла книжка латинською мовою — «Philologus hebraeograecus»[197] (1739) Лейсдена{322} — з кількома рукописними позначками. Тревіранус подивився на неї лютим поглядом і послав по Ленрота. Цей, навіть не скинувши капелюха, поринув у читання, тоді як комісар допитував свідків можливого викрадення, які давали йому суперечливі відомості. О четвертій годині обидва вийшли. На звивистій вуличці Тулон, ступаючи по серпантину, який залишився від недавнього карнавалу, Тревіранус сказав:

— А що як події сьогоднішньої ночі — звичайнісінький фарс?

Ерік Ленрот посміхнувся й з усією серйозністю прочитав уривок (який він підкреслив) із тридцять третього міркування «Philologus»:

— Dies Judaeorum incipit a solis occasu usque ad solis occasum diei sequentis. Що означає, — додав він, — «єврейський день починається в сутінки і триває до сутінків наступного дня».

— Це і є ті найцінніші відомості, які ви роздобули сьогоднішньої ночі? — запитав його співрозмовник, спробувавши надати своєму голосу виразу дошкульної іронії.

— Ні. Найціннішим є одне слово, яке промовив Ґінзберґ.

Вечірні газети не проминули увагою ці злочини, що повторювалися з такою періодичністю. «Хрест Меча» протиставив їм ідеальну дисципліну та порядок, які панували на останньому Конгресі Пустельників; Ернст Паласт у газеті «Мученик» суворо накинувся на «гідну найкатегоричнішого осуду повільність таємного і жалюгідного погрому, якому знадобилося три місяці, щоб ліквідувати трьох євреїв»; «Yidishe Zaitung» відкинула моторошну гіпотезу про антисемітську змову, «хоч багато проникливих умів не бачать іншого розв’язання жахливої таємниці трьох убивств»; найуславленіший серед найманих убивць Півдня Денді Ред Шарлах заприсягся, що на його території ніколи не буде місця для таких злочинів, і звинуватив комісара Франца Тревірануса у злочинній недбалості.

Цей останній одержав у ніч на перше березня великого запечатаного конверта. Розкривши його, він витяг звідти листа, підписаного «Барух Спіноза» і детальний план міста, явно видертий із якогось путівника. У листі провіщалося, що третього березня не буде скоєно четвертий злочин, бо фарбувальня у східному кварталі, таверна на вулиці Тулон і «Отель дю Нор» були «вершинами досконалого рівностороннього й містичного трикутника»; на плані червоним чорнилом була показана правильність названого трикутника. Тревіранус смиренно прочитав цей доказ more geometrico[198] і звелів віднести листа і план Ленротові — така нісенітниця могла зацікавити лише його.

Ерік Ленрот уважно вивчив те, що йому принесли. Три вказані місця справді були на однакових відстанях одне від одного. Симетрія в часі (3 грудня, 3 січня, 3 лютого); також і симетрія в просторі… Несподівано його опанувало відчуття, що зараз він відгадає загадку. Циркуль і компас стали останніми елементами, що підтвердили правдивість цього інтуїтивного осяяння. Він усміхнувся, промовив слово «Тетраґраматон» (яке зовсім недавно увійшло до його словника) і зателефонував комісарові. Він сказав йому:

— Дякую за рівносторонній трикутник, який ви передали мені сьогодні вночі. Він дозволив мені розв’язати нашу проблему. Завтра, у п’ятницю, злочинці будуть за ґратами; нам тепер нема чого хвилюватися.

— То вони не планують четвертого злочину?

— Саме тому, що вони планують четвертий злочин, нам тепер нема чого хвилюватися.

І Ленрот повісив слухавку. Через годину він уже їхав у поїзді Південних залізниць у напрямі покинутого маєтку «Тріст-ле-Руа». На південь від міста, в якому відбувалися всі ці події, протікає струмок з каламутною водою, забруднений усіляким сміттям та покидьками. За струмком розташувалося фабричне передмістя, де знайшли собі притулок наймані вбивці під захистом свого барселонського ватажка. Ленрот усміхнувся на думку, що найславетніший серед них — Ред Шарлах — віддав би все на світі, аби довідатися про його таємний візит. Асеведо був поплічником Шарлаха; Ленрот не виключав віддаленої можливості того, що четвертою жертвою стане Шарлах. Потім він її відкинув… Фактично проблему він розв’язав; конкретні обставини, факти (імена, арешти, обличчя, юридичні та тюремні формальності) його тепер майже не цікавили. Йому хотілося прогулятись, хотілося відпочити після трьох