Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
— Я не бачу тут ніякої загадки, — сказав Тревіранус, величним жестом змахнувши сигарою. — Усім відомо, що тетрарх Галілеї володіє найкращими у світі сапфірами. Злодій, який хотів їх украсти, помилково потрапив до цієї кімнати. Ярмолинський підхопився з ліжка. Злодію нічого не залишалось, як убити його. Як вам ця гіпотеза?
— Гіпотеза ймовірна, але не дуже цікава, — відповів Ленрот. — Ви скажете мені, що реальність не бере на себе ніяких зобов’язань бути цікавою. А я вам відповім, що реальність справді може не давати такого зобов’язання, але не гіпотези. У тій гіпотезі, яку пропонуєте ви, випадок бере надто велику участь. Перед нами мертвий рабин, і я віддав би перевагу суто рабинському поясненню, а не уявним пригодам уявного злодія.
Тревіранус тоном явного невдоволення заперечив:
— Рабинські пояснення мене не цікавлять, мене цікавить, як зловити того, хто заколов цього мало кому відомого бідолаху.
— Не такого вже й мало відомого, — поправив його Ленрот. — Ось повне зібрання його творів.
І він показав на полицю стінної шафи, де стояв цілий ряд томів: «Виправдання кабали», «Огляд філософії Роберта Флада{318}», буквальний переклад «Сефер Єціра»[195] {319}, «Біографія Ваала Шема{320}», «Історія секти хасидів», монографія (німецькою мовою) про Тетраґраматон[196] {321} і друга монографія — про ймення Бога у П’ятикнижжі.
Комісар подивився на ці книги зі страхом, мало не з огидою. Потім засміявся.
— Я всього лиш скромний християнин, — сказав він. — Забирайте всю цю макулатуру, якщо бажаєте. Я не маю часу на те, щоб шукати якийсь глузд у єврейських забобонах.
— Можливо, цей злочин якраз і належить до історії єврейських забобонів, — промурмотів Ленрот.
— Як і християнство, — наважився втрутитися до розмови редактор «Yidische Zaitung».
Він був короткозорий, дуже сором’язливий і не вірив у Бога.
Ніхто йому не відповів. Один з поліціянтів дістав із невеличкої друкарської машинки аркуш паперу з такою не дуже зрозумілою фразою:
Вимовлена перша літера Імені.
Ленрот і не подумав усміхнутися. Несподівано перетворившись на бібліофіла або гебраїста, він наказав, щоб книжки вбитого спакували, й відніс їх до свого кабінету. Байдужий до поліційного розслідування, він заходився їх вивчати. Одна з книжок (великий ін-октаво) ознайомила його з ученням Ізраїля Ваала Шем Тоба, засновника секти Благочестивих; друга — з благодатними і жахливими діями Тетраґраматона, що є незбагненним і недоступним для вираження Ім'ям Бога; третя — з тезою, що Бог має таємне ім’я, в якому зберігається (як у скляній сфері, що належала, за переказами персів, Александрові Македонському) Його дев’ятий атрибут — вічність, тобто безпосереднє знання всього, що буде, що є і що було у всесвіті. Традиція налічує дев’яносто дев’ять імен Бога; гебраїсти приписують недосконалість цього числа магічному страхові перед парними числами; хасиди намагаються зробити звідси логічний висновок, що ця прогалина вказує на існування сотого імені — Абсолютного Імені.
Від цього вдосконалення власної ерудиції його відірвав через кілька днів прихід редактора «Yidische Zaitung». Він хотів поговорити про вбивство; Ленрот волів обмінятися з ним думками про різні імена Бога; тоді журналіст надрукував статтю у три шпальти, в якій розповідав, що детектив Ерік Ленрот присвятив свій час вивченню імен Бога, сподіваючись, що це йому допоможе розкрити ім’я вбивці. Ленрот, який звик до притаманних газетам спрощень, не став обурюватися. Один з тих крамарів, які відкрили, що кожну людину можна переконати купити будь-яку книжку, опублікував популярне видання «Історії секти хасидів».
Друге вбивство було вчинено вночі третього січня в найзанедбанішому з пустельних і малонаселених західних передмість столиці. Перед світанком один із жандармів, які верхи об’їздили ці пустирища, побачив чоловіка в пончо, що лежав під дверима старої фарбувальні. Його затверділе обличчя було, наче маскою, покрите засохлою кров’ю; у грудях зяяла глибока рана від удару кинджалом; на стіні над жовтими та червоними ромбами було написано кілька слів — жандарм зумів прочитати їх… Того вечора Тревіранус і Ленрот вирушили на це далеке місце злочину. Праворуч і ліворуч від їхньої машини місто поступово відступало, все більшим ставало склепіння неба, а будинки зустрічалися дуже рідко, зате у вічі впадали або складена з цегли піч, що стояла окремо, або самітна тополя. Нарешті вони доїхали до того злощасного місця — однієї з останніх вуличок міста з рожевими глиняними мурами, що наче віддзеркалювали навдивовижу яскраве світло призахідного сонця. Убитий уже був опізнаний. Це був Даніель Симон Асеведо, чоловік досить відомий на передмістях Півночі, спочатку візник, потім — найманий заводій бійок на виборчих кампаніях, він потім опустився до ремесла злодія і навіть донощика. (Особливий стиль убивства здався обом слідчим цілком адекватним: Асеведо був одним з останніх представників тієї генерації бандитів, які воліли працювати ножем, а не револьвером.) Крейдою на стіні були написані такі слова:
Вимовлена друга літера Імені.
Третій злочин стався вночі третього лютого. Незадовго до першої в кабінеті комісара Тревірануса задзвонив телефон. Таємничим і гортанним голосом, у якому звучала неприхована жадібність, невідомий сказав, що його звуть Ґінзберґ (чи Ґінзбурґ) і що за відповідну винагороду він готовий надати відомості, які мають стосунок до двох жертвоприношень —
