Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
— Але людський рід невпинно породжує і панів, і хамів. Розділяються і розокремлюються — і нема ради.
— Ото й рада — побиття панів. Зместц з лиця землі все зайве.
— А що зайве, гетьмане?
— Те, що п’є людську кров.
— Ти теж розливаєш людську кров. Іноді несправедливо. І коли проллється вона в Княжих Байраках…
— Далися ж тобі ці Княжі Байраки!
Я покликав Іванця.
— Де Нечай?
Осавул крутив вирлами, надував червоні щоки і мовчав.
— Ну?
Іванець мовчав. Я підбіг до нього, вхопив за груди, труснув, аж йому голова мало, не відірвалася, але в’язи мав міцні — утрималася.
— Знаєш, а мовчиш! Чому не сказав?
— Пане гетьмане, не хотів тривожити..
— Тривожити? Ось я тебе потривожу! Бери сотню, гони навздогін і заверни тих гольтіпак! Одна нога там, друга — тут! Не завернеш — горлом своїм приплатиш!
Самійло підвівся, сказав спокійно:
— Дозволь, гетьмане, я теж поїду і візьму отця Федора.
Не генерального писаря це діло!
— Ганьба не розбиратиме. Впаде на всі наші голови.
— Хочеш, то їдь. До всіх дияволів! На погибель.
В мені прорвалося все лйхе, темне й несвідоме. Знав, що Самійло, може, єдиний, хто зичить мені тільки добра, хто дасть руку свою відрубати за мене, а не міг стриматися, і прокляття, які мав би кинути в обличчя всьому зненавидженому, як же несправедливо діставалися тепер моєму найближчому товаришеві. Мав я згодом шкодувати тяжко до кінця життя за ту хвилину своєї слабкості, та було то каяття запізніле, як і всі людські каяття.
Ось тут відчув я безсилля влади. Перемоги дістаються всім, поразка й ганьба — тільки тобі одному. Ти приречений борсатися в безвиході, долати нездоланне, самотою змагатися з безликим ворогом, з примарами, зі злою долею, і ніхто не прийде тобі на поміч, ніхто не поспівчуває, а тільки зловтіха нависатиме над тобою, як туман над долиною. І перед цим зазнавав я нападів безнадійної самотності, але такого тяжкого ще не знав ніколи. Самотність рвалася з мене, мов дикі коні, я заганяв її назад, тримав щосили, щоб не випустити, не показати нікому, — і вся снага йшла на це, а для справи нічого не зоставалося. Військо не мало гетьмана. Воно спочивало, зализувало рани, готувалося до походу, знало чи й не знало, що частина від нього десь одірвалася й готується звершити діло ганебне й принизливе, йому не болів гетьманів біль, воно не відало гетьманових страждань, велике військо — не одної матки діти.
Я скликав полковників і старшин. Походжав між ними коло свого великого намету, зупинявся то біля одного, то біля другого, вдивлявся в лиця, хотів вичитати в їхніх поглядах, в їхніх душах — що там, які думки про гетьмана. Сам не сподіваючись, став отак перед Нечаєм.
Молодий і здоровий, як віл, негнучка біла шия, якої не бере й степове сонце, впертий погляд, жадібні до життя губи.
— Жити хочеш? — спитав його.
— Хто б же не хотів?
— Тоді нащо поедав добивати поконаних?
— Чорт їх посилав! Хто пішов, то й пішов, а хто не хотів, то зостався.
— Ти ж знав, що пішли, чому не зупинив? Чому не доповів?
— Вони ж не питали. Ти сам, гетьмане, посилав їх два тижні тому робити перекоп у Княжих Байраках. То, може, шкода стало своєї праці? Коли вже викопав скіпець, то хтось має в нім спотикнутись. А спотикнеться — то впаде, і все йому з рук розсиплеться. Дурень лиш не захоче позбирати оте розсипане.
— Ой назбираємо ми лиха та біди на свої голови, полковнику, — зітхнув я на таку його простацьку мову. — Атож, Чарного? Ти генеральний обозний, мав би в тих своєвільників одібрати весь припас, бачивши, що вимикають тайкома з табору!
Чарнота знизав округлим плечем. Був увесь круглий, хоч коти його колесом, очі теж мав круглі, ніби ніколи вони в нього й не заплющувалися, щоб визирити все навіть там, де ніхто не бачить.
— Мені що? Моє діло: — здобувати в чужих та постачати своїх, Армата справна, припас є, знадоба вся так само. А хто куди біжить — то хай полковники та осавули.
— Гей, пане гетьмане, не переймайся занадто, — безжурно мовив Кривоніс. — Однаково ж ти мав знати, що орда не зоставить панів не пошарпавши.
— Хай орда. А ми? Мов собака, що нападає на сліпого? Що скаже світ про нас?
— А що він казав досі? Чи хоч знав, що ми є, хто ми і що?
Прилетів гонець од Брюховецького. Очі мав, як у свого осавула, — розбіглі й невловимі.
— Пане гетьмане, вони відмовили послуху!
— Де осавул?
— Там зостався. І писар генеральний, і отець Федір. І вже йде битва. Орда зачала перша.
Я відтрутив його і махнув джурам, щоб подавали коней для мене і для старшин. Рятувати бодай те, що можна ще порятувати. Хоч і знав, що вже не застанемо нічого. Гетьмана слухають тільки в години смертельних небезпек. Після бою вже не слухає ніхто. Може, так і треба? Коли ведеш людей на боротьбу, доводиться боротися найперше не з ворогом, а з тими, кого ведеш. Хоча найперше, мабуть, — з самим собою.
Орда допала відступаючих саме в Княжих Байраках на перекопі. Мабуть, вичікувала там у засідці, знаючи, що пташка потрапить у сильце. Хоч ударила зненацька, Потоцький і Шемберк все ж устигли поставити Вози чотирикутником, зв’язавши їх ланцюгами, і всі, від регіментарів до найостанніших пахолків, стали запекло боронитися. Татари розірвали табір, багатьох жовнірів побито, смертельно поранено самого Потоцького, але старі воїни знов з’єднали вози і ще раз спробували дорого продати своє життя, та тут налетіли Нечаєві козаки, які ліпше за татар зналися на штуці возової війни, вдарили по озброєних самими мечами та луками жовнірах з своїх самопалів, одчайдушо кинулися під дим на вози — і вже не січа розпочалася, а хапання здобичі, в’язання полонених; поранених затоптували на смерть, не розбираючи, били й своїх, татари поряд з шляхтичами хапали часом і козаків, і тоді їхнім товаришам доводилося втручатися, розтлумачувати ординцям, де ворог, а де союзник.
Сам Тугай — бей, оточений нукерами, стояв на високій степовій могилі, здалеку дослухаючись до клекітняви бою, і лице в нього було як у мідного боввана. Я підлетів до нього, мало не вдаривши його скакуна грудьми свого коня, закричав по — татарськи:
— Гей, славний Тугай — бей, називаєшся моїм братом, а що чиниш?
— Не брат твій б’ється, великий гетьмане Хмельницький, — орда б’ється.
— Чом же не спинив її?
— Орда не може вертатися
