Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
Однак сподівання мої виявилися марними. Вельможні пани витримали безкінечне словолнвство Тугай — бея, досить байдуже споглядали на дарунки, які метали мені до ніг нукери мого названого брата, коли ж я перейшов до діла і назвав свої, умови, на яких згоджувався відпустити шляхту, і Чарнецький, і Сапіга в один голос закричали:
— Що пан собі думає, пан Хмельницький! Річ Посполита ні перед ким зброї не складала!
— Вам і не доведеться складати її перед кимось, — спокійно мовив я їм, — бо тільки перед самими собою. Адже ми теж члонки Речі Посполитої, хоч вона й не хоче, цього помічати. Вперто зветься Річ Посполита обойга народів, себто народу польського і литовського, українського ж народу мовби й немає, він тільки для визиску та кректання. Мовляв, двох сорок за хвіст чоловік водночас ще може спіймати, а вже трьох не втримає. Аж ось тепер є ще й народ третій! І домагається свого права. Коли б панство поглянуло пильніше, то побачило б ще й четвертий народ — білоруський, який так само хоче промовити до світу і ще промовить! Втікають до мене, щоб битися тут, а згодом битимуться за волю і в своїй землі. Ми пережили часи рабства й скарг, тепер б’ємося. Складіть зброю і йдіть спокійно додому. Ніхто вас не зачепить. До нас же зі зброєю не рватися!
— Як пан сміє так мовити! — закричав Чарнецький. — Щоб перед цим гультяйством квіт народу польського схиляв голову?
— Не будемо про народ, пане зацний, — тяжко поглянув я на нього. — Бо й ви хотіли побити мене руками мого ж таки народу, та й серед мого війська налічити можна чимало тих, хто вчора ще вважав себе поляком, а хто ще й сьогодні ним є, і ще й не знати, хто з них більше поляк — вони чи пан полковник, який припускається слів нестосовних, забувши, де він, і що, і хто перед ним. Я не з паперу витнутий чоловічок, пане Чарнецький! І хоч сказав уже досить тут, під Жовтими Водами, та далеко не все, що маю сказати. Панству ж радив би слухати обіуш. А тепер — шкода говорити!
Послано до Потоцького й Шемберка. Ті відмовили в моїх домаганнях, як і Чарнецький з Сапігою. Мовби на сміх, вигнали з свого табору всіх драгунських коней, бо ж однаково драгуни втекли з Кривоносом. Та ми бачили, що то тільки панський гонор, бо в таборі вже не зоставалося й жмені паші і вже третій день відрізана була шляхта, від води. Пили з калюж, що лишилися після дощу, тоді копали мокру глину і смоктали її, щоб бодай трохи погамувати спрагу. Я ще раз послав до регіментарів їхніх же полонених, повторивши свою вимогу.
Знову нудили мені світом Чарнецький і Сапіга, і знов я припивав за їхнє здоров’я, а їм шматок до рота не ліз, на світ Божий дивитися не хотілося. Чарнецький уперто виторговував для шляхти зброю.
— Можемо покласти хоругви і здати армату, але ж зброю як можна! В цих степах чоловік без зброї однаково що голий серед вовків.
— Ніхто не кликав панство в ці степи, — терпляче пояснював я вельможним.
— Але ж пан Хмельницький лицар, — невміло лестив мені Чарнецький, а сам був кислий, як сирівець. — Чи ж може він допустити, щоб лицарство польське було обдерте навіть од білої зброї? Це зброя, якою предки наші тисячі літ боронили свої вольності.
— Поки боронили свої вольності, були справді лицарями, а стали зазіхати на вольності чужі — як тепер вас назвати? Дрібними грабіжниками? А грабіжникові не слід давати й ножа до рук. Та вже гаразд. Залишимо вам білу зброю, можете брати і вози, які зосталися в таборі, але коней всіх видати!
— І що — шляхтичі уродзоні мають котити вози, як бидло? — підскочив Чарнецький.
— Хай не котять.
— Але ж тут переходу на тиждень, і потрібен провіант для війська, — знайшов нарешті відтулину для своєї латини Сапіга.
— Хай несуть харчі в торбах, як козаки, — порадив я.
— А коли доведеться оборонятися? — не вгавав Чарнецький. — Без возів серед степу не збудуєш табору, коли налетить орда. Чи пан Хмельницький забезпечить нас од орди?
— Ви воюєте зі мною, я веду переговори з вами. Орди тут не було.
— Але вона присутня!
— Цілком можливо. І навіть недалеко. Як то кажеться: без табору годі, а з табором є річки — тічки…
— Пан Хмельницький знає, ето пан є? — не приховуючи ненависті, сказав Чарнецький. — Пан є лев і лис, орел і змій в одній особі.
— Гаразд, хоч лева й орла в мені признав пан полковник, — сказав я йому теж без надмірної любові. — Та й то тільки тому, що панство в ликах сидить. А так мені й лиса та змія пощкодовано б. Та дарма! Взавтра зранку козаки мої забирають армати, хоругви і вогнепальну зброю — і панство вільне собі гуляти. Ще хай панство запам’ятає, що Не вимагаю присяг, як колись од нас вимагали ваші коронні гетьмани, рубаючи голови козацькі: «На се присягаємо, піднісши руки до неба, і на вічну і несмертельну пам’ятку як тої кари нашої, так і милосердя, над нами показаного».
(Так я проміняв Чарнецького на армату й клейноди, щоб через кільканадцять років він вдерся до Суботова і розкидав мої кістки. А може, то й не мої кістки були в Іллінській церкві суботівській, по яких топтався шляхетський чобіт? Шкода говорити завчасу. Я. к то сказано у Вергілія: «ехоrіаrе aliquis nostris et ossis ultor» — «нехай з кісток наших зродиться прийдешній месник»).
Двох людей найдовіреніших мав коло себе. Одного для мислі, другого — для чину. Першого, Самійла, не мав чим до часу тривожити, другого, Демка Лисовця, ще звечора став ладнати на Чигирин. Дав йому чигиринську сотню козаків, сказав:
— Коли й садить там ще якась шляхта, вибити з замку, Чаплинського тримати в тій самій цюпі, де тримав мене між злодіїв. Пані Раїну і доньку її Мотрону, псевдо — Чаплинську, попроси перейти в мою сотницьку хату, поможи влаштуватися. Дітей моїх забери від добрих людей сам. Прибуду слідом за вами. Пані Мотроні з пошануванням вручиш лист мій гетьманський.
Дав йому звоєць з гетьманськими
