Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек

Тоні. Будь ласка, матусю, не сердься на мене; бач, я не вмію так говорити, але ти послухай її… послухай батьківщину, то сама побачиш, що я повинен піти, як усі…

Мати. Нічого я не побачу, Тоні; Хіба ти не знаєш, що я вже очі виплакала? Що я маю побачити, я, стара мати! Я все життя бачила тільки вас, діти, вас, маляток у сорочечках. Я, видно, так і не звикла до того, що ви повиростали! Іди сюди, синку, я подивлюсь на тебе! Який ти вже великий! Скажи сам, Тоні: адже тобі вже слід поводитись… як дорослому чоловікові?

Тоні. Так, матусю.

Мати. От бач. Значить, ти не можеш покинути стару, божевільну, недужу матір, щоб вона вмерла з горя. Ти не знаєш, що б я тоді зробила! Я б стала бігати по вулицях і кричати, що проклинаю цю війну, проклинаю тих, хто посилає вас на неї.

Тоні. Мамо!

Мати. Ні, ти не можеш заподіяти мені такого, Тоні. Ти повинен бути для матусі опорою… і захисником. Я ж більше нікого в світі не маю. Я знаю, що це для тебе жертва… але ти, як чоловік, повинен не боятися жертв.

Тоні (кусає губи, стримуючи сльози). Мамо, я… Що ж, коли я так тобі потрібен… тоді я… може, справді…

Мати (цілує його в чоло). От бач. Я знала, чого можу від тебе сподіватися. Ти розумний… І відважний хлопець. Тато був би радий, що має такого сина. Ходімо, Тоні, нам треба підготуватися… до цієї війни. (Спирається йому на плече й веде його з кімнати. Біля дверей гасить світло).

Темрява. Чути, як Мати замикав ззовні кімнату й виймав ключ.

Голос Ондри. Бідна матуся!

Голос Батька. Бідний Тоні!

Голос Корнеля. Як, певне, тяжко хлопцеві!

Пауза. Знадвору чути барабани й тупіт солдатських чобіт.

Голос Петра. Чуєте? Солдати.

Голос Їржі. Йдуть на фронт.

Голос Батька. Гарно йдуть, Раз-два! Раз-два!

Голос Корнеля. Так би оце й подався з ними.

Пауза. Барабани надворі стихають.

Голос Батька. Їржі, влови-но, що там по радіо передають. Треба ж нам знати, що діється.

Голос Їржі. Зараз, тату. (Клацає регулятор приймача).

Чоловічий голос із приймача (приглушено) …наша східна армія відступає далі з запеклими боями; на правому фланзі вона затримала ворога і, маючи в тилу гірський хребет, успішно відбиває атаки.

Голос Батька. Аби тільки не обійшли нас!

Чоловічий голос із приймача. В повітряних боях збито сімнадцять ворожих літаків. Дев’ять наших пілотів не вернулося.

Голос Їржі. Дев’ять проти сімнадцяти — непогано.

Чоловічий голос із приймача. Бомбардування наших беззахисних міст триває. Кількість загиблих із цивільного населення сягає восьми тисяч. Про долю міста Вільямедії, яке зазнало нальоту ворожої авіації, ще не надійшли точніші відомості.

Голос Батька. Вимкни, Їржі. Хтось іде. (Клацає регулятор приймача).

Тиша. Брязкіт ключа, і до темного кабінету входить Мати.

Мати (замикає за собою двері, ступав кілька кроків і зупиняється нерухомо). Я знаю, що ви тут. Сповзаєтесь сюди, мов таргани до пива… Чого ви від мене хочете?

Голос Батька. Та ми просто так, провідати тебе, серденько.

Мати. Ні, ви не до мене прийшли, Ріхарде. (Засвічує лампу на письмовому столі й оглядається).

В кімнаті стоять або сидять поодинці Дідусь, Батько, Ондра, Їржі, Корнель і Петр.

Корнель. Добривечір, мамо.

Мати. Бачу, ви всі тут!

Батько. Любонько, ти й не помітила… ось і твій тато прийшов.

Дідусь (сидить у кріслі; на ньому старомодне чорне вбрання, на грудях ордени). Добривечір, донечко.

Мати. І ти прийшов? Таточку, як давно я тебе не бачила!

Дідусь. А тепер бачиш, донечко… Я навіть не дуже змінився, правда?

Мати. Правда, такий, як і був. А чого це… (Обводить поглядом усіх). Чого це ви раптом усі зібралися? Родинна рада, чи що?

Ондра. Та ні, матусю. Ми тільки хотіли в такий тяжкий час бути біля тебе.

Мати. А ти не брешеш, Ондро? Щось я не пам’ятаю, щоб ви коли так дуже тяглися до мене… Про що ж ви тут розмовляли?

Їржі. Ні про що, матусю. Слухали останні новини.

Мати. Ти ба! Аж не віриться, що вони вас так дуже цікавлять.

Петр. Нас, мертвих? Страшенно, матусю. Так цікавлять, що ти й уявити не можеш.

Мати. Тільки, слава богу, ви вже не можете втручатись ні в що.

Батько. Та ні, серденько, можемо. Більше, ніж ти думаєш. Більше, ніж здається вам, живим. Коли йде війна, ми, мертві, встаємо…

Корнель. Бо ми не настільки мертві, як ти гадаєш, матусю.

Петр. Адже те, що діється тепер, — це й наша доля. І наше діло.

Мати. Авжеж, ваше діло. Коли оце таке ваше діло, то хвалитись вам нема чим.

Батько. Але ж, рідненька, війна ще не скінчилась! Ми ще можемо хіба ж так її виграти! Тільки підкинути нові сили… Мене турбує отой лівий фланг. Куди ти поховала мої штабні карти, старенька?

Мати (відмикає письмовий стіл). Отут усі. Тільки нащо вони тобі?

Батько. Та я хочу на дещо подивитись. Дякую. (Розкладай карти на столі).

Корнель. Найгірше, тату, що наш кадровий склад переполовинений. А особливо мало офіцерів. Скільки їх повбивано в громадянській війні —страх подумати. Аж тепер починаєш бачити, яка то була різанина.

Петр. А хто ж винен, як не ви, Корнелю?

Корнель. Чого це ми? Ні, Петре, вона на вашому сумлінні. Винні ви, з вашим анархізмом, з вашим набродом, з вашим згубним пацифізмом.

Петр. Ні, ви — з вашими гарматами. Це було куди гірше!

Корнель. Чому? Невже ми мали спокійно дивитись, як ви розбещуєте народ? Красно дякую, ото гарно було б! Ще слава богу, що мр хоч ядро армії вберегли від вашого розкладницького впливу!

Петр. А ми зате навчили битись народ. Ви самі ще будете раді, що він звик іти на смерть!

Корнель. Але ви не навчили його слухатись наказів.

Петр. Так, вас він більше слухатись не буде. Після війни побачиш.

Корнель. Еге, після війни хтось там ще вернеться до ваших безглуздих утопій!

Петр. Аякже! Неодмінно вернеться! Як уже народ дістане в руки зброю… Отоді виявиться, яка була користь із цієї війни!

Корнель. Петре, якщо хто вийде з цієї війни переможцем, то це