Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
Тоні. Мамо, я прошу тебе… Прошу тебе, мамо, пусти мене!
Мати. Що це ти кажеш, дитино! Годі, чуєш?
Тоні. Матусю, прошу тебе, пусти мене, пусти, чуєш? Я запишуся в добровольці! Матусю, я не можу тут зоставатися.
Мати. Не дурій, Тоні! Адже тебе не візьмуть до війська. Тобі ще нема вісімнадцяти.
Тоні. То нічого, матусю! Ось побачиш, усі підуть,' увесь наш клас запишеться, мамо, ну прошу тебе, матусю, пусти мене!
Мати. Що ти плетеш, дурненький! Нащо ти там здався?
Тоні. Ні, мамо, ти не думай, я буду солдатом! Не гіршим від будь-кого з наших хлопців! Я вже дав слово…
Мати. Кому?
Тоні. Товаришам у школі, матусю.
Мати. А по-моєму, Тоні, треба було зразу матір спитати, а не товаришів.
Тоні. Пробач, мамо, але як ідуть усі…
Мати…то не треба йти тобі, маленький мій. Ти зостанешся вдома.
Тоні. А чого це саме я маю зостатись?.
Мати. Бо ти не годишся для війська. Ти занадто слабкий. Ну, і тому, що я не хочу, синочку. Хіба цього мало?
Тоні. Не сердься, мамо, але… сама зваж, тут же йдеться про все… про вітчизну… про народ…
Мати. І ти врятуєш той народ, еге? Без тебе не обійдуться? А я думаю, синку, що це тобі не під силу.
Тоні. Якби так говорила кожна мати…
Мати. То я б не здивувалася, любий. Ти гадаєш, мати може змиритися з тим, що в неї хтось відбирає дітей одного за одним? То вже й не мати буде — та, що таке стерпить.
Тоні. Але ж коли така страшна війна, мамо…
Мати. Не я в тому винна, Тоні. І жодна мати не винна. Ми, матері, ніколи ніяких війн не затівали, синочку; ми тільки розплачувалися за них своїми дітьми. Але я вже не буду така дурна, щоб віддати останнє. Хай там обходяться, як хочуть. Без мене. Я вже нічого не віддам. Я тебе не віддам, Тоні.
Тоні. Мамо, ти не сердься, але я… мушу піти. Розумієш, це ж… ну, одне слово, наказ. Усі чоловіки повинні зголоситись…
Мати. Який же ти чоловік, Тоні. Ти моя дитина. Досить мені заплющити очі, і я бачу знаєш що? Маленьке дитя, що сидить долі, щось жебонить і стромляє в ротик цяцьку. Не можна, Тоні! Не можна! Вийми цяцю з ротика!
Тоні. Я вже не дитина, матусю.
Мати. Справді? Ану йди сюди, глянь мені в очі. Ти, значить, хочеш на війну? Я справді мала… дорослого сина, Тоні, але той син обіцяв мені… щось інше, не це, пам’ятаєш? Я вчила свого сина… ненавидіти війну, правда ж? Він казав: «Мамо, коли ми виростемо великі, війн більш не буде; ми їх не хочемо, ми вже не вбиватимемо, вже не дамося гнати нас на заріз; мамо, ну як може хтось зняти зброю на людину…» Правда, Тоні?
Тоні. Правда, але… Нині зовсім інша річ, мамо. Адже ми обороняємось, розумієш?
Мати. Ну невже б ти зміг когось убити?
Тоні. Зміг би, мамо. Тобто я думаю… коли треба…
Мати. І тобі… хочеться туди?
Тоні. Страшенно, матусю.
Мати. От бач, Тоні. От бач. Уже й ти вислизнув із моїх рук, синочку. Вже я й тебе не розумітиму. Як же ти змінився, мій маленький!
Тоні. Мамо, ти плачеш? То ти… пускаєш мене?
Мати. Ні, Тоні. Я стара… і вперта жінка. Я не віддам свого сина… на те, що я прокляла. Мені вже занадто дорого обійшлися ці ваші війни, синочку. Ти не підеш. Я тебе не пущу.
Тоні. Мамо, невже ти можеш таке мені зробити? Ось побачиш, я… я втечу! Втечу! Втечу!
Мати (підводиться). Стривай-но! Подивись на мене, Тоні! Подивись!
Тоні. Матусю, я ж так тебе прошу…
Мати. І ти покинув би мене, мій єдиний синочку? А про те не подумав, що сталось би тоді зі мною? Чи змогла б я жити на світі, якби ти пішов від мене? Невже ти можеш таке мені зробити, Тоні? Адже в мене більше нікого не лишилося!
Тоні. Таж зі мною нічого-не станеться, мамо, ти не бійся! Слово честі, я це відчуваю, я знаю… Я взагалі не можу собі уявити, щоб зі мною щось сталося.
Мати. Авжеж, ти не можеш уявити, зате я можу, Тоні. Я можу. Всі ви, всі йшли, мов на прогулянку, я тільки й чула! «Ти не бійся, мамо, ми тільки туди та й назад…» Я вас знаю, синку. Мене ти не заморочиш.
Тоні. А я й не хочу тебе морочити, мамо. Я знаю, що… може, й загину там. Розумієш, я так виразно це уявляю… Відколи наважився… йти, вже стільки разів гинув… звісно, воно мені тільки постає в уяві, але так яскраво… Або ж бачу, як лежать хлопці з нашого класу… ніби всі полягли. Лежать купою, а пальці їхні ще в чорнилі… І мені байдуже, ти знаєш? 3овсім не страшно. А це означає, що я таки справді мушу. Я взагалі не можу уявити собі, як це так — не піти… Ми ж вирішили, що це обов’язок… наш обов’язок.
Мати. А хочеш знати, Тоні, який твій обов’язок? Лишатися зі мною. Це твій борг переді мною… за тата… і за братів. Когось ви повинні залишити мені. Адже я теж маю… якесь право, діти!
Тоні. Я знаю, матусю, але тут — вищий обов’язок…
Мати. Вищий, вищий… Я знаю, хлопче, що вже нічого не важу для тебе. Та, врешті, я для вас ніколи багато не важила. Я вже знаю ці ваші високі чоловічі обов’язки… але щоб я ставила їх над усе, так як ви, — цього ніхто не може від мене вимагати, Тоні. Для цього я занадто сддра. Мені вже тисячі років, дитино моя, тисячі років.
Тоні. Мамо, якщо ти мене не пустиш, я… я…
Мати. Що? Розлюбиш мене, еге? Зненавидиш? Будеш зневажати себе й меле, будеш шарпатись, як на ланцюгу… Я це знаю, Тоні. Не люби мене, мій маленький, але будь зі мною. А як скінчиться війна, тоді сам скажеш: «Твоя правда, мамо: і для життя потрібні чоловіки». (Кладе йому руку на плече). Ну що, Тоні?
Тоні (відсовується). Мамо, прошу тебе, не треба…
Мати… Гаразд. Не люби мене, синочку. Я… й це витерплю, в мене стане твердості. Любов, урешті, теж буває
