Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
Із приймача лунав гімн. Усі мерці мовчки підводяться й стають струнко.
Мати. Чотириста хлопців. Ну як це можна… вбивати таких дітей?
Петр. Тс-с, мамо, не говори!
Всі позастигали. Гімн стихає.
Чоловічий голос із приймача. Алло, алло, алло! Учбове судно «Горгона» більше не озивається.
Корнель. Прощайте, кадети! (Вішає рушницю на стіну).
Жіночий голос із приймача. Слухайте, слухайте, слухайте! Закликаємо всіх чоловіків до лав війська. Закликаємо весь народ до боротьби. Вітчизна кличе своїх дітей. До зброї! До зброї!
Мати. Що, ти ще кричиш? Тобі, матері, ще мало? Ти ще й інших туди посилаєш?
Чоловічий голос із приймача. Командування західного сектора повідомляє: по всьому фронту відбиваємося від численніших ворожих сил. Бої точаться з небувалою запеклістю. Наша авіаційна розвідка доповідає, що підходять нові ворожі дивізії…
Грюкіт у двері.
Голос Тоні. Мамо! Матусю!
Мати (вимикає приймач). Тихо!
Знов грюкіт.
Голос Тоні. Матусю, ти там?
Мати. Тут, мій маленький. (Махає рукою, щоб хто-небудь погасив світло). Зараз, зараз.
Темрява. Пауза.
Мати (відмикає двері). Чого тобі, Тоні?
Тоні. Ти сидиш тут потемки?
Мати. Засвіти.
Тоні (засвічує люстру вимикачем біля дверей; у кімнаті нікого, але на столі лишились розкладені штабні карти). Мамо, з ким ти тут розмовляла?
Мати. Ні з ким, синочку.
Тоні. Але ж я чув якісь голоси…
Мати. Та це… воно, синку. (Вмикає радіо).
Тоні. А нащо тут ці карти?
Чоловічий голос із приймача. Алло, алло! Головний штаб армії повідомляє: вранці нальотом ворожої авіації зруйноване вщент місто Вільямедія. З цивільного населення загинуло вісімсот душ — переважно жінки і діти. Славне старовинне місто, скарбниця нашої історії, лежить у руїнах.
Тоні. Ти чуєш, мамо?
Чоловічий голос із приймача. Одна бомба влучила в лікарню. Загинуло шістдесят хворих. Місто палає.
Тоні. Матусю, прошу тебе…
Жіночий голос із приймача. Слухайте, слухайте, слухайте! Звертаємось до всього світу! Слухайте, люди! Сьогодні вранці ворожі літаки налетіли на село Борго й скинули бомби на сільську школу. Дітей, що вибігли зі школи, обстріляно з кулеметів. Вісімдесят школярів поранено. Дев’ятнадцятеро убито кулеметним вогнем. Тридцять п’ять… розірвано на шматки бомбами.
Мати. Що ти кажеш? Дітей? Хіба хто вбиває дітей?
Тоні (шукає на карті). Де це? Де це?
Мати (стоїть, мов закам'яніла). Дітей! Маленьких, беззахисних діток!
Тиша.
(Зірвавши зі стіни рушницю, величним жестом обома руками подає її Тоні). Йди!
Завіса
ОПОВІДАННЯ
В ЗАМКУ
— Ре, Мері, ре, — машинально, терпляче поправляв Ольга. Дівчинка нехотя бренькає на фортепіано легенький етюд; вони товчуть його вже два тижні, але чим далі, тим виходить гірше. Ольгу навіть уві сні переслідує цей ненависний дитячий мотивчик.
— Ре, Мері, ну слухайте ж: до-ре-соль-ре, — тихенько наспівує Ольга й програє пасаж на фортепіано. — Будьте уважніші: до-ре-соль-ре. Та ні, ре! Ре! Чому ви весь час граєте мі?
Мері сама не знає, чому вона фальшивить, вона пам'ятає тільки, що мусить грати; її очі палають ненавистю, вона б'є ногами стілець і ось-ось утече до папа, а тим часом знов і знов уперто грає мі замість ре. Ольга вже не стежить за нею, а змучено дивиться у вікно. Надворі сяє сонце, великі дерева в парку розгойдує гарячий вітер; але й там, у парку, нема волі, та й на ланах жита, що стелються за парком… Ох, коли вже скінчиться цей урок! І знов мі, мі, мі!..
— Ре, Мері, ре, — в розпачі повторює Ольга — і раптом вибухає: — Ви ніколи не навчитеся грати!
Дівчинка випростується й обпікає Ольгу сповненим аристократичної пихи поглядом:
— Чому ж ви, мадемуазель, не скажете цього при папа? Ольга закушує губу.
— Грайте! — наказує вона занадто гостро і, зустрівши злий погляд вихованки, починає голосно й нетерпляче рахувати: —Раз, два, три, чотири. Раз, два, три, чотири. До-ре-соль-ре. Не так. Раз, два, три, чотири.
Двері до зали ледь прочинились. Це, напевне, знову старий граф прийшов і підслухує. Ольга стишила голос:
— Раз, два, три, чотири. До-ре-соль-ре. Ось тепер так, Мері! — Насправді зовсім не так, але ж старий граф слухає! — Раз, два, три, чотири. Тепер добре. От бачте, нічого тут нема важкого, Раз, два…
Двері розчинились навстіж, і кульгавий граф увійшов, стукаючи палицею.
— Ну, ну, Мері, wie geht's? Hast du schцn gespielt?[151] Так, мадемуазель?
— Так, так, ваша світлість, — квапливо підтвердила Ольга, встаючи з-за фортепіано.
— Mary, du hast Talent![152] — вигукнув старий каліка і раптом — то було майже моторошне видовище — важко гупнув на коліна й почав, аж схлипуючи й стогнучи, цілувати своє дитя в шийку лункими, нестямними поцілунками. — Du hast Та-lent, — затинався він, — du bist so gescheit, Mary, so gescheit! Sag'mal, was soll dir dein Papa schenken?[153]
— Danke, nichts[154], — відповіла Мері, лоскотно щулячись під тими поцілункаші. — Ich mцchte nur…[155]
— Was, was mцchtest du?[156] — у захваті пробелькотів граф.
— Ich mцchte nur nit so viel Stunden haben[157], —буркнула Мері.
— Ha, ha, natьrlich[158], — зраділо засміявся граф. — Nein, wie gescheit bist du![159] Правда, мадемуазель?
— Так, — тихо промовила Ольга.
— Wie gescheit[160], — ще раз сказав старий і став підводитись. Ольга квапливо ступнула до нього, щоб допомогти. — Ні, ні! — різко крикнув граф; він, стоячи, мов тварина, на всіх чотирьох, силкувався встати сам. Ольга відвернулася. В ту мить її руку судомно стисли п'ять холодних пальців, і, повиснувши на ній усією своєю вагою, старий граф підвівся. Ольга мало не впала під тягарем цього великого, страшного, розбитого паралічем тіла. Мері засміялась.
Граф випростався, начепив на ніс пенсне і подивився Іна Ольгу якось здивовано, наче досі не бачив її.
— Miss Olga?[161]
— Please[162], — шепнула дівчина.
— Miss Olga, you speak so much during the lessons, you confound the child with your eternal admonishing. You will make me the pleasure to be a little kinder[163].
— Yes, sir[164], —прошепотіла Ольга, вся почервонівши. Мері зрозуміла, що папа вичитує гувернантці, й гордовито відвела погляд, ніби це її не стосувалось.
— Ну, то на все добре, мадемуазель, — закінчив граф.
Ольга вклонилась і пішла до дверей. Враз їй захотілося трохи помститись; вона обернулась, блиснувши очима, й сказала:
— Мері, коли я виходжу,