Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд

*Алекс

Холодний осінній вітерець огортав мій стан і мою душу. Хотілося, щоб цей вітер підхопив мене й відніс далеко-далеко. Я знав, що це не можливо, але не міг заборонити собі мріяти.

— Алексе, ще не пізно відмовитися, — промовила мама, кладучи руку мені на плече. Я розплющив очі й заперечно похитав головою.

— Знаєш, в душі я все ще хлопчик, але мені потрібно подорослішати. Я перестану вірити в казки й створювати у своїй уяві марні сподівання. Я повинен стати чоловіком, який має відповідати за власні вчинки, — холодно промовив я, опускаючи голову донизу.

— Ти нікому нічого не повинен, синку. — Мама простягнула мені келих з шампанським, підморгнувши. — Тоді перестань стояти тут з таким виразом, неначе ти на власних похоронах. Якщо затіяв цю гру, то виконуй свою роль майстерніше. Хоча, скажу тобі чесно, тебе на довго не вистачить, Алексе. — Вона поплескала мене по плечі й попрямувала в бік батька. Він обійняв Ксенію за талію й ніжно поцілував. Вона дивилася на нього з теплом та любов’ю. Я пам’ятатиму цей погляд. Спробую відтворити його, коли промовлю «Так», хоч і знаю, що все одно в мене не вийде.

Я відволікся на вібрацію свого смартфона. Мабуть, хтось вирішив привітати мене з весіллям. Я ввімкнув свій гаджет і побачив, що це повідомлення від Мії. Я швидко зайшов у наш спільний чат і прочитав:

Діамантик: Ася хоче накласти на себе руки! Негайно знайди її!

Кров у моїх жилах перетворилася на крижину. Я випустив телефон з рук, а тоді швидко побіг у будинок.

— Алексе, що трапилося? — зупинив мене у вітальній Джеремі. Я не міг пояснити йому. Жодні слова не спадали мені на думку.

— Ася!

Після цього я почув гучний крик, який долинав з другого поверху.

— Ася! — Ще раз закричав я, відштовхуючи свого друга. Мабуть, я ще ніколи так швидко не переміщався.

— Доню, що ти накоїла? — Я побіг на голос, що долинав з ванної кімнати.

Коли зайшов всередину, то відчув неприємний клубок у горлі. Сльози потекли по моїх щоках і я навіть не міг стримувати їх. Кров… Вона вкрила її руку, сукню, фату, білу плитку, піджак батька Асі…

— Асю. — Я присів біля неї на колінах. Її очі все ще були розплющені.

— Пробач. Це все мама, — вона важко опустила голову мені на плече й таки заплющила очі.

Якщо я зараз нічого не зроблю, то втрачу і її та нашу дитину. Я не можу цього допустити!

Я швидко знайшов на полиці бинт і наклав пов’язку, щоб зупинити кров.

— Ми їдемо в лікарню! — промовив я до батька Асі. Той схвально кивнув, прикриваючи очі руками.

— Моя донька, моя рідненька… Це я у всьому винен, — слізно промовив той, доторкаючись рукою до грудей в ту область, де знаходилося серце. Йому було не краще ніж мені, але зараз я мав зосередитися на Асі.

Я швидко вибіг з кімнати. В коридорі я знову побачив Джея.

— Негайно прижени мою машину, — закомандував я.

— Асю, тримайся. Все буде гаразд. Ти повинна жити. Заради нашої дитини. — Моє життя і так зруйновано. Я не переживу ще їхню втрату.

Переді мною постав Берт. Він швидко зблід і сповз по стіні від побаченого.

— Ні! Ні! Ні! — закричав він, міцно тягнучи своє волосся. — Будь ласка, скажи, що вона жива. — Я схвально кивнув.

— Берте, зберися й допоможи мені врятувати її. Благаю! Я не впораюся один.

Він підвівся й підійшов ближче.

— Я думав, що найскладніше буде побачити, як моя кохана вийде заміж за іншого. Чорт забирай! Краще б я побачив це, ніж її непритомне тіло. Краще я бачитиму її поруч з іншим і згортатиму від почуттів до неї, ніж вона помре. Краще я горітиму в цьому пеклі! — Він вдарив рукою по стіні. З його пальців також потекла кров.

— Берте, зберися, інакше ми втратимо її! — закричав я.

— Я не можу! — Вперше я бачив його в такому стані. Завжди стриманий та веселий Берт став безликим хлопчиком, якого огорнув страх. Проте, наша слабкість коштуватиме зараз життя Асі.

Я обережно поклав свою наречену на диван і підійшов до друга. Я взяв його за плечі й поставив перед собою. Тоді я дав йому гучного ляпаса. Не тому, що я ненавидів його, а тому, що мені потрібно повернути його в реальність.

— Зберись, чорт забирай! Вона жива й потребує нас! — Він схвально кивнув, випрямившись.

— Швидше. Машина вже на місці, — промовив Джеремі, вриваючись всередину будинку.

— Спасибі! — Добре, що хоч хтось зараз тверезо мислить. — Знайди Айседору! — додав я, коли ми вже виходили. До цієї жінки в мене дуже багато запитань. Я б з радістю влаштував їй допит, якби у мене не було важливіших справ.

— Я поведу, — промовив я, дивлячись на Берта. Мій друг був у геть паскудному стані. Проте, я зовсім не звинувачував його за це, бо на його місці так би поводився кожен. Якби з Мією щось трапилося… Прокляття! Навіть не хочу про це думати.

Через 5 хвилин ми вже були на місці.

— Далі не можна! — Зупинив нас лікар у білому халаті. — Я повідомлю вам усе, як тільки зможу, — промовив він, зникаючи в темному коридорі.

Я сильно вдарив ногою в стіну, привертаючи увагу санітарок.

Якщо з Асею щось трапиться, то я собі цього не пробачу. Я не люблю її, але вона дорога мені як подруга і як мати моєї дитини. Я мав берегти її та малюка… Я не впорався з цим!

Я знову вдарив ногою по стіні й біла штукатурка посипалася донизу.

— Ще один удар і я викличу охоронця, — звернулася до мене молода медсестра.

Я люто глянув на неї й вона замовкла. Проте, впевнений, що вона не жартує, тому потрібно заспокоїтися. Я присів біля Берта, кладучи голову йому на плече. Очікування вбивало нас обох, як і кохання, що переповнювало наші серця. Мої руки сильно потіли та тремтіли від страху, тіло вкривалося сиротами, а очі ніяк не просихали від сліз. Було враження, неначе я падаю в безодню з якої в мене не буде жодних шансів вибратися. Я впаду туди й стану лише тінню у цьому світі. Тінню, яка більше не варта бути кимось…