Сьомий хрест - Анна Зегерс
— Куди ж ви їздили?
— До Тюрінгії. Ми там оглянули Вартбург, і Мартіна Лютера бачили, і гору Венусберг… Це теж була своєрідна винагорода. Ні, такого ще не було ніколи в світі.
— Ніколи, — одмовив Георг. Він подумав: «Такого підлого обману. Ні, ніколи!» І сказав: — А ти, Паулю? Як твої справи? Ти вдоволений?
— Та ніби нічого, — відповів Пауль. — Двісті десять на місяць — це все-таки на п’ятнадцять марок більше, ніж у двадцять дев’ятому, найкращому по війні рокові, та й то я так заробляв лише два місяці. А тепер це мій постійний заробіток.
— Уже й по людях на вулиці видно, — сказав Георг, — що роботи доволі. — Йому стискало горло, і серце щеміло.
— Чого ти хочеш, це ж робота на війну, — сказав Пауль.
— Хіба це не дивне почуття? — спитав Георг.
— Яке?
— Те, що ти робиш такі речі, від яких люди вмиратимуть?
— Ах, — сказав Пауль, — для одних це погано, іншим на користь іде. Не варто сушити собі цим голови. Молодчина Лізель, оце справжня кава. Нехай Георг частіше заходить до нас.
— Я вже три роки не пив такої смачної кави, — запевнив Георг. — Він погладив Лізель по руці, подумавши при цьому: треба мерщій тікати, але куди?
— Ти завше любив поговорити, Жоржику, — сказав Редер. — А тепер ти ніби став тихіший. Раніше ти б мені докладно пояснив, які гріхи у мене на совісті. — Пауль розсміявся. — Ти пам’ятаєш, Жорже, як ти одного разу прибіг до мене весь червоний. Я тоді саме був без роботи. Але ти все одно причепився, щоб я неодмінно купив у тебе якусь книгу про китайців. Неодмінно я! І саме про китайців! Прошу тебе, не кажи мені нічого про іспанців, — сказав він сердито, хоч Георг мовчав. — Я й слухати про це ще хочу! Якось обійдеться і без Пауля Редера. От бачиш, вони ж так захищались, і все-таки їх розбили. Мої капсулі не вирішують справи. — Георг мовчав. — Ти завжди чіплявся до мене з такими речами, а вони ж зовсім мене не обходять.
— Коли ти робиш капсулі для куль, — озвався Георг, — отже, все-таки обходять.
Тим часом Лізель нагодувала дітей, прибрала зі столу і промовила:
— Скажіть татові: «На добраніч!» Скажіть і Жоржеві: «На добраніч!»
Я піду покладу дітей, — промовила Лізель, — а ви можете балакати без лампи.
Георг вирішив: доведеться зважитися на це. Хіба у мене є вибір? Він сказав, ніби між іншим:
— Послухай, Паулю, можна я сьогодні у вас переночую?
Редер трохи здивовано відповів:
— Звичайно, а що таке?
— Та знаєш, я вдома з усіма пересварився, нехай трохи заспокояться.
— Ми тебе приймемо навіть з жінкою, — сказав Редер.
Георг сперся головою на руки і подивився крізь пальці на Редера. Може, обличчя Пауля і було б інколи серйозне, аби не ці веселі веснянки.
Редер спитав:
— А ти й досі спалахуєш через кожну дрібницю?
І завжди в тебе якісь ідеї! Я ще тоді казав: мене не чіпай, Жорже. Страх як не люблю марних мрій, краще вже думати про картопляну юшку. А ці іспанці такі самі, як і ти. Я хочу сказати… такі, який ти був колись, Жорже.
Тепер ти вже, здається, трохи вгамувався. У твоїй Росії вони теж нічого не добилися. Спершу щось таке здавалося, іноді виникала думка: «А може, хто знає». А тепер…
— Тепер? — перепитав Георг. Він швидко заплющив очі. Проте один-єдиний гострий погляд з-поміж його пальців таки влучив у Пауля. Він здригнувся.
— Тепер, та ти ж сам знаєш.
— Що?
— Яка там колотнеча!
— Що ти маєш на оці?
— Та що я знаю, я не можу запам’ятати всі ті прізвища.
До кухні знову зайшла Лізель:
— Тепер і ти лягай, Паулю. Не гнівися, Жорже, але…
— Жорж хоче сьогодні у нас переночувати, Лізель.
Він посварився вдома.
— Який же бо ти запальний! — сказала Лізель. — За віщо ж?
— Це довга історія, — сказав Георг. — Я тобі розповім завтра.
— Добре, на сьогодні вже досить, а то Пауль не виспиться і завтра ледве ноги переставлятиме.
— Певна річ, — сказав Георг, — мабуть, йому на роботі не легко.
— Краще трохи більше попрацювати і заробити кілька зайвих марок, — сказав Пауль. — Краще понаднормова робота, ніж протиповітряне навчання.
— А потім передчасна смерть? — сказав Георг.
— Нам цього все одно не уникнути, коли буде нова війна. І не так нам уже й весело живеться, Жорже, щоб чіплятися за якийсь там зайвий рік. Іду, Лізель. — Він озирнувся навколо і сказав: — Тільки чим же тебе вкрити, Жорже?
— Дай мені моє пальто, Паулю!
— Яке у тебе дивне пальто, Жорже. Поклади собі подушку на ноги, не забрудни тільки жінчиних троянд. — Раптом він спитав: — Скажи мені по секрету, за що ж ви знрву посварилися? За дівчину?
— Ах, — сказав Георг, — за… за малого, за Гайні. Ти ж знаєш, як він любив мене!
— А, то, виходить, за Гайні… Я його недавно стрів,
