З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен
Матуся завжди казала, що я потворна, дивна й бридка. Вона повторювала це, ще відколи я була дитиною, ще до того, як у мене з’явилися шрами. Тому я охоче зробила б ці зміни. Я була в передчутті. Я була чистою дошкою.
Того вечора вдома я поглянула в дзеркало над раковиною, поки мила понівечені руки. Ось я — Елеанор Оліфант. Довге, пряме, світло-каштанове волосся, аж до талії, бліда шкіра з відбитком пожежі на обличчі, замаленький ніс і завеликі очі. Вуха — неприйнятні. Я маю середній зріст і приблизно середню вагу. Я прагнула бути середньою, непоказною… Останнім часом мені приділяли забагато уваги. Мені хотілося, щоб люди просто проминали мене, тут нема на що дивитися.
Зазвичай я не часто дивлюсь у дзеркало. І то не через мої шрами. А через поєднання генів, яке дивиться на мене з відбиття й засмучує мене. У відбитті я бачу занадто багато рис маминого обличчя. Я не можу розпізнати риси батька, бо я ніколи його не бачила, і, наскільки мені відомо, матуся не має жодного його знімка. Вона майже ніколи про нього не згадує, а вряди-годи, коли він зринає в розмові, вона говорить про нього як про «донора гамет». Якось я подивилася значення цього терміна в її скороченому оксфордському словнику (з грецької
— «чоловік», — можливо, це дослідження за часів юності запалило в мені іскру любові до класики?) і кілька років замислювалася над цим дивним збігом обставин. Навіть у тому ніжному віці я збагнула, що штучне запліднення було антитезою недбалого, спонтанного чи позапланового батьківства, що це найбільш виважене рішення, яке можуть зробити лише жінки, які всерйоз задумали стати матерями і присвятити себе цьому. Зважаючи на докази та власний досвід, я просто не могла повірити в те, що матуся належала до цього типу жінок, що їй так кортіло мати дитину. І, як згодом з’ясувалося, я мала рацію.Зрештою, я наважилася прямо запитати про обставини мого народження та знайти будь-яку доступну інформацію про міфічного донора сперматозоїдів, мого батька. Як і будь-яка дитина за таких обставин — можливо, ще більше за моїх конкретних обставин, — я почала поволі, але дуже яскраво уявляти характер і зовнішність мого батька. Та матуся лише насміхалася з мене.
— Донор? Я справді це сказала? Люба, це лише метафора, — мовила вона.
Ще одне слово, значення якого мені доведеться глянути в словнику.
— Насправді я піклуюсь про твої почуття. Це було схоже на… обов’язковий внесок, скажімо так. У тій ситуації я не мала вибору. Розумієш, що я намагаюся тобі сказати?
Я сказала, що розумію, але насправді вдавала це.
— Де він живе, матусю? — запитала я, відчуваючи хоробрість. — Який вигляд має, чим займається?
— Я не пам’ятаю, який вигляд він має, — кинула вона зневажливо. — Від нього тхнуло дичиною та плавленим рокфором, якщо це допоможе тобі уявити. — Мабуть, у мене був спантеличений вираз обличчя, бо вона нахилилася до мене і вишкірилася: — Це запах гнилої плоті й смердючого, пліснявого сиру, люба.
Вона замовкла, залишаючись незворушною.
— Я не знаю, чи він ще живий, Елеанор, — додала вона. — Якщо він живий, то, мабуть, збагатився сумнівним та неетичним шляхом. А якщо мертвий — а я щиро сподіваюся, що так і є, — тоді він має каратися в зовнішньому кільці сьомого кола пекла, занурений у річку киплячої крові й вогню та мордований кентаврами.
Тоді я зрозуміла, що, мабуть, не варто запитувати, чи зберегла вона хоч якісь його знімки.
4
Був вечір середи. Час для розмови з матусею. І хоч як би мені хотілося її уникнути, зрештою вона завжди додзвонювалася. Я зітхнула й вимкнула радіо, знаючи, що мені доведеться чекати до недільного дайджесту, аби з’ясувати, чи успішно забродив сидр Едді Гранді. Я відчула шалений оптимізм. Що, як мені не розмовляти з нею? Якби ж я могла поговорити іще з кимось!
— Алло! — кажу я, знімаючи слухавку.
— Здоровенькі були, курчатко, це лише я. Хтось пережив ще один день, еге ж?
Я не дуже здивувалася, що одного дня матуся опинилася в спеціалізованому закладі — це, на думку декого, було цілком ймовірно, зважаючи на характер її злочину, — але вона зайшла далеко, значно далі, ніж треба, часом переймаючи акцент і жаргон місця, де вона утримувалася. Я припустила, що це допомагає їй здобувати прихильність інших пацієнтів або, можливо, персоналу. А можливо, це була розвага. Вона напрочуд добре імітувала різні акценти, зрештою — вона ж дуже обдарована жінка. У цій розмові я змушена була балансувати й бути напоготові, як, власне, і під час будь-якої іншої розмови з нею. Вона була грізним супротивником. Можливо, це було безглуздо, але я зробила перший крок.
— Я знаю, що з нашої останньої розмови минув лише тиждень, але мені здається, що ціла вічність, матусю. Я дуже багато працювала і…
Вона перервала мене милим голосом, переходячи на інший акцент, щоб він пасував до мого. Голосом, який я пам’ятаю з дитинства і досі чую в нічних жахіттях.
— Я знаю, що ти намагаєшся сказати, люба, — почала вона. — Слухай, я не можу довго розмовляти. Тому розкажи, як минув твій тиждень, чим ти займалася? — заторохкотіла вона.
Я сказала, що ходила на концерт, згадавши й прощальну вечірку на роботі. Більше я нічого не розповідала. Щойно почувши її голос, я відчула цей знайомий, тягучий страх. Я ж так чекала, щоб поділитися з нею новинами, кинути їх до її ніг, ніби собака, що несе до господаря впольовану дичину. А зараз не могла відігнати думку про те, що вона їх підхопить і з нищівним спокоєм просто розірве на дрантя.
— Концерт, звучить дивовижно — я завжди цікавилася музикою. Час від часу нам влаштовують вистави, ну знаєш, коли місцеві починають імпровізований концерт у кімнаті для відпочинку, якщо в них є настрій. Це дійсно… це щось.
Вона зробила паузу, а я почула, як вона на когось бурчить.
— Чорти б тебе забрали, Джоді, я говорю зі своєю дівчинкою і не маю наміру згортати розмову заради такої мимри, як ти. — Настала пауза. — Ні. А тепер стули пельку. — Вона кахикнула. — Вибач, люба, що тобі довелося це почути. Вона звичайна наркоманка — її разом із такими ж друзяками впіймали, коли
