Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Настав час обіду, і шифрувальники один за одним пішли їсти. Капітан Смеу вирішив ще переглянути одержану кореспонденцію. Відірвавшись на мить од читання, він помітив у кабінеті одного шифрувальника, сержанта-тетеріста Барбу Васіле.

— А чому ти не обідаєш, Барбу?

— Зараз іду, пане капітан.

Барбу нехотя зібрав папери і вже навіть ступив до дверей, а потім враз зупинився.

— В чому річ, Барбу? Щось трапилось?

— Та нічого… Але якщо ви маєте час, то я попросив би кілька хвилин вашої уваги. Хочу вам щось сказати…

— Сідай! Я охоче послухаю тебе.

Барбу поспішно сів, дуже збентежений.

Капітан Смеу, взагалі досить витриманий, виждав, поки той заспокоївся.

— Пане капітан, — почувся, нарешті, голос Барбу, — мені важко говорити… Я навіть не. знаю, з чого почати… Вже давно збирався, та все не насмілювався. Чого доброго, пан капітан може подумати, що я з'їхав з глузду. А зараз мене підштовхнув рапорт, який ви продиктували… Тільки не хотілося говорити при хлопцях. Ні, ні, я не обмовляю їх… Навпаки, всі вони дуже хороші. Так, так, я не перебільшую. Однак, бачте, люди це люди. І вони тебе теж шанують по заслугах…

«До чого всі ці нісенітниці? Що він замислив?..» — думав капітан Смеу, нічим не показуючи, що ця безладна балаканина вже почала його нервувати.

— Слухай, Барбу, краще б ти залишив цей плутаний вступ і сказав би відверто, чого тобі треба, — промовив він.

— Вірно, пане капітан. Але прошу вибачення. Зрозумійте мене, це не така проста справа. Ви поспішаєте, отож я скажу кількома словами: відпустіть мене, пане капітан, на передову!

Що завгодно сподівався почути Смеу, тільки не це.

— Ти хочеш на передову? — недовірливо перепитав він.

— Так! Ви, я бачу, дуже здивовані… Отже, я не помилився, що не сказав вам цього при хлопцях. Певна річ, вас цікавить, що саме змусило мене обрати це рішення.

— Звичайно, саме це я й хочу у тебе запитати, — холодно мовив капітан, охоплений якимсь дивним почуттям. Він наче вперше бачив перед собою цю людину.

— Авжеж, і я можу вам пояснити. Ви ж знаєте, що люди як ті годинники. В одних механізм зовсім простий, всього кілька коліщаток; н інших людей він складений з безлічі гвинтиків та пружин. Мені здається, що до цієї останньої категорії належу й я. Але прошу вас, зрозумійте мене вірно. Я зовсім не вихваляюсь. Адже прості речі часто бувають кращими за інші найскладніші. Наприклад, математичні аксіоми прості, аж занадто прості, і все-таки вони геніальні… Отак і тут… Проте, називаючи себе складним механізмом, я зовсім не вихваляюсь… Сьогодні мій складний механізм зіпсувався. Дозвольте мені розповісти про дві події, через які моя механіка вибилася з ритму. Пам'ятаєте, тижнів три тому наша дивізія переходила на нові позиції, трохи на північ. Шифрувальна група разом з штабом дивізії їхала на машинах. На одному роздоріжжі ми наздогнали батальйон піхоти, який ще не встиг подолати цих тридцяти кілометрів. Піхотинці, забруднені грязюкою, з землистими обличчями, невиспані й зморені, були схожі на якихось чудернацьких потвор. Одні йшли й спали на ходу, інші ледве тягли ноги, втупивши очі в землю. Це перший випадок, який я сьогодні пригадав. А тепер і про другий… В останній переїзд на нове місце ви наказали мені зостатися в другому ешелоні. Повантаживши на машину спорядження, ми вже збиралися вирушити, коли це принесли одного пораненого. Німецький автоматник увігнав йому в живіт з півтора десятка куль. Не почуваючи ніякого болю, солдат не міг і подумати, що він при смерті, вважав себе легко пораненим. Мені ще й зараз вчуваються його тодішні слова: «Ну, й щасливий же я, пане студент! Скоро гітлерівцям капут. Поки видужаю, війна й закінчиться». Взяли ми його в машину, щоб відвезти до польового госпіталю. А дорогою він помер. Хоч до останньої хвилини радів, що врятувався від смерті…

Барбу провів долонею по лобі, немов відганяючи сумні спогади.

— Дозвольте закурити? — попросив він якимсь глухим втомленим голосом.

— Будь ласка!

Капітан запалив теж.

«І куди він гне, оцей хвалько? — подумав спересердя, глибоко затягуючись. — Власне кажучи, що йому треба від мене?» Все намагався переконати себе, що цей сержант-тетеріст віддавна антипатичний йому.

Барбу відірвав свій погляд од вікна і скрушно зітхнув:

— А тепер я хочу пояснити вам, як усе це подіяло на мій складний механізм. Повірте, як у першому, так і в другому випадку мене мучила совість. Ось незабаром закінчаться бої, думалось мені. Як і солдати-фронтовики, яким пощастить зостатися живими, я теж говоритиму, що воював з фашистами. Але ж насправді ніяких страхіть війни я досі не переживав. Це гірка істина… І ось я хочу, незважаючи на загрозу смерті, все це відчути, пережити на собі. Тепер ви розумієте, що мене змусило прийняти таке рішення. Я розповів відверто. Звичайно, все це можна було пояснити більш вірогідно, пославшись на патріотизм. Але я завжди стояв осторонь всякої політики, таким залишусь і надалі. Однак, щоб ненавидіти війну і засуджувати її, не обов'язково мати якісь політичні ідеї. Для цього досить тільки бути чесним. А тому прошу вас, пане капітан, зважте на цю мою просьбу.

Капітан Смеу відвів погляд і, щоб виграти час, знову запалив.

«Дивно! Я наче вперше бачу його», — зиркнув трохи перегодя на сержанта. Безперечно, це той самий Барбу Васіле, якого він знав уже багато місяців. Ставний, повновидий і надто соромливий, він ніколи не дивився прямо у вічі. Бувши стриманим і замкненим у собі, любив більше слухати, аніж говорити. Проте коли вже поведе було розповідь, то все з іронією, а часто й з викликом. Отож капітан і цінив Барбу за розум, тверду вдачу та сумлінність у роботі.

Але зараз від колишньої його довіри не лишилося й сліду.

«В цій людині є щось відразливе», — подумав він і глянув на сержанта вже зовсім суворо.

Їхні