Гордієві жінки - Жанна Куява
То все, знову-таки, слова Устини Маковій, яка розповіла внучкам і те, що спершу вона з дідом Гордієм насторожилися через дивне захоплення доньки Марії, а врешті списали все на її творчу артистичну натуру. Марія «хутко після науки» подалася концертувати «по всьому Союзу», і відтоді в цій кімнаті ніхто не порядкував.
Сестри не насмілювалися розпочинати перестановки чи генеральні прибирання, цінували неньчин світ, не порушували його, берегли, як уміли й могли. До того ж Софія теж надзвичайно любила квіти маку, зокрема й малювати.
Марія Маковій, їхня мати, була жінкою, зітканою з тайни. Тайною була помережана й навхрест переплетена. Мовби гобелен якийсь, а не людина! Доньки її практично не бачили, а як бачили, то й підійти боялися, – такою далекою і неземною-красивою вона їм здавалася.
Жінка й собі ніжністю доньок не радувала, обіймами не балувала. Заходила в хату, як на сцену, й зникала за дверима, ніби за кулісами. На роки… Діти й підвестися не встигали з твердих табуретів. Була матір – і нема більш.
Так і жили рудоволосі дівчата: від приїзду неньки до її від’їзду. Хоча нічого їм те не давало, окрім розпачу й болю, щоправда, прихованого…
Про матір, крім діда, ніхто вдома вголос не говорив. А позаяк баба Устя, добра й терпляча душа, тільки любляче про доньку Марію відкликалася, то й дітям прищепила схожі до неї почуття. Дівчата щиро вірили в усе, що про неї дізнавалися, – бо вибору не мали. Зрештою, й самі від неньки не вельми відставали: кожна свою чудність мала, та не всім її виказувала. То так дід Гордій про онучок казав. Як і про Марію, «невдячну» й «абияку» доньку.
Одно слово, матері діти не знали, але любили її. Хтозна й чого? Як ото й діда. Не мали іншого, то любили, якого мали. Бо, як часто тепер повторювала Лія, свій, рідний, а отже, любимий. Як до нього по-іншому ставитися? Треба ж когось у житті та й любити.
І ще одна причина такої прихильності до матері-зозулі була в дівчат. Це – розповіді про неї. І баба Устя, і найстарша Софія вміли так переповісти все, що знали про таємничу Марію, з таким захватом те зробити, що в близнючок і сумнівів не виникало – захоплюватися жінкою, яка чомусь не живе з ними й бачить раз у п’ятилітку, чи, може, ненавидіти. Все, що треба було знати малим про неньку, вони знали. На цім і крапка. Головне, що мама є. І вона їх, певна річ, любить.
Так мати Марія і жила з дітьми – у їхніх думках та серцях. Не треба й поруч бути.
Ну, а оцього баба Устя внучкам не розказувала, вони самі дійшли й збагнули, що простакуватістю Марія не вирізнялася, маючи гарну вроду й успішну співочу кар’єру, заміж, як більшість із її колежанок і як належало, не поспішала, хоч пребагато разів кликали її туди завидні женихи.
Хто є батьком дівчаток – одній Марії було відомо. Про нього мовчала вона, про нього не знав ніхто.
«Дивачка», – так називали Марію знайомі. Але то її не обходило. Просто не подобалося Марії жити як усі. Змиритися з життям, яке спостерігала навколо, не мала бажання, тож творила власний світ, у якому почувалася комфортно. Оголосила, так би мовити, реальності війну. Крутила життям, як їй серце веліло, і докрутилася…
Тільки…
То так збоку думається.
Насправді зазвичай інакше.
Довідавшись про невиліковну хворобу, Марія нарешті приїхала в батьківську хату. Була мовчазною, як підступна біда, відчуженою, малопояснимою. Захованою в себе, ніби в мушлю. «Як уродилася гобеленом, так ним і вмерти зібралася», – сказав би хтось менш совісний, та не було таких довкола.
Проте одного дня запросила Марія до себе в кімнату доньок. Дівчата якраз із весняного Криму вернулися, себто близнючки мали по п’ятнадцять, Софія – двадцять сім.
– Софіє, – ворушила вустами знеможена жінка, – проситиму, щоб ти не просто була мудрою і терпимою. Не оцінять того всі. Прошу, щоб про себе не забувала думати, для власної вигоди своїм розумом користалася, – мовила незрозуміле. – Чуєш?
– Чую, – тихо відповіла Софія.
– Ліє, – перевела погляд на другу доньку. – Ти, коли заміж вийдеш і чоловік не шануватиме, за діток, яких йому народиш, не цінуватиме, не терпи, чуєш?
– Чую, – послухалася більша[12] з близнючок.
– Міє, – дивилася тепер на найменшу дитину, – загадковості своєї не втрачай, тільки в деяких, вельми особливих випадках старайся відкриватися. Ти сама той момент уловиш, коли треба буде привідкрити душу. Але не показуйся наскрізь нікому, чуєш?
– Чую, – відказала й найменша.
– Справжність – приваблива, але не завжди виправдана, – додала недужа Марія.
Доньки заслухалися нею уважно. Хоча більше зчудувалися. Нарешті вони біля матері так близько. Але навіщо прикипати до неї всім серцем, якщо вона однаково втече від них, як то було завжди. І нічого, що тепер зробить те назавжди. Їм не звикати.
– Правда є завжди і всюди, тільки мало кому вона щастя приносить, тому рідко кому потрібна, – розговорилася Марія, тереблячи сухими пальцями дрібні ґудзики на своїй байковій льолі, так, ніби спішила встигнути найважливіше донькам перед смертю сказати. – Правда часто ранить, навіть убиває, а ще людей навіки розлучає… Правду знати хочеться над усе на світі, а, дізнавшись, забути її всім серцем стараєшся. Бо правда добра тільки для когось одного. Вона егоїстична і жорстока, навіть коли йдеться про любов.
Дівчата переглянулися. До чого їхня матір хилить?
Марія продовжила:
– А любов потребує зважування: ти мене більше любиш, чи я тебе? Ви на мене тут удома сильніше чекали, чи я до вас дужче з чужини спішила? А якщо не спішила й не приїздила, то чого? Може, правду якусь боялася виказати? Чи від правди якоїсь ховалася в закордонах? При всякій відповіді ми лишимося засмучені, незадоволені або навіть роздавлені, як жаби дідовими чобітьми. Так теж буває, щоб ви знали, – примовкла на мить. Її схудлі хворі руки затрусилися. Як і губи. Але вона
