Гордієві жінки - Жанна Куява

Відтоді Лія мріяла про поїздку до моря саме ранньої весни, бо знала: воно чекає і тільки тієї пори вражає надсильно.

Нині дівчину так захопила домашня тиша.

Та вже за кілька хвилин у Мії заверещав телефон.

Лія здригнулася, хоча річкова вода, на яку перевела погляд, зосталася незворушною, мов перекинулася на скло. А на нім, була впевнена старша з близнючок, стояла нерухомо, як ото вона недавно на подвір’ї, дивна пташка з дівочим обличчям. Коли Мія крикнула в телефон: «Ідемо, Софіє, вже йдемо!» – тиша, змахнувши велетенськими крильми, знялася вгору, не змінюючи свого дитинного виразу.

Семен, як завше, був у чорній рясі. Мія іноді навіть кепкувала над цим, щоправда, не зятеві в очі те казала, а сестрі Софії, та й то тихцем, наскільки в неї виходило: «Він хоч у ліжко без ряси лягає?» – гиготала, але хутко заспокоювалася: диякона Семена невсидлива Мія не те що побоювалася, вона не хотіла мати з ним якихось розмов. Бо про що їм було говорити, як він їй годився в батьки?

Нині подружжя приїхало з іншого «пристоличного» селища завсідним чорним «Вольцваґеном», припаркувавши його біля воріт. Софія в довгому тілесному плащі й блідій рожевуватій шалі поважно, притримуючи низ ледь помітного живота, йшла стежкою, що вела до середнього входу білого цегляного «триквартирника». Дім був накритий зчорнілим од давності й полатаним шматинами моху шифером. Софія ще й подумала була, що руйнується поволі її колиска, дірявіє, трухне. Але мала вже інший клопіт – була при надії. Приховувати цього жінка сенсу не мала, хоч і береглася сторонніх очей, бо непросто виношувати первістка в тридцять дев’ять років.

«І все одно, яка ж вона гарна», – зауважила Лія, котра вважала найстаршу Софію найвродливішою у їхній трійці. Крім цього, щиро захоплювалася сестриною розсудливістю і стриманістю. Якщо себе Лія називала боягузкою, самітницею та «однобарвною, з рудуватим відтінком», ставковою очеретянкою, котра «тулилася до води» й «ховалася в густому різнотрав’ї», – дослівно запам’ятала опис цієї пташки, – то Софія була значно впевненішою і твердішою. Саме цього хотілося «позичити» Лії в характері старшої на дванадцять років сестри. Здавалося, Софія змалку знала, як вона хоче жити. І схоже, задумане втілювалося у її життя, хай навіть далеко після третього десятка…

Хоча, може, то Лії лише так здавалося?

Бо Софію вона так само не знала «зсередини», як і Мію, як і себе.

Близнючки міцно обійняли сестру, вітаючись, розцілували в обидві щоки, бо давненько не бачилися. Завагітнівши, Софія часто нездужала й старалася не покидати свекрушиного дому, де за нею старався, як міг, доглядав чоловік. Допіру він поручкався з близнючками, ніби з далекими знайомими. Відкритістю та близькістю з новими родичками Семен також не вирізнявся.

– Проходьте, – запросила Лія гостей до хати, відваживши всередину важкі, давно пофарбовані в синє двері. Вони зачепилися за коридорну долівку, неабияк заскрипіли й зашкребли, чим натякнули, що пора би господарям їх підтесати, а заржавілі петлі змазати машинним маслом чи бодай свинячим жиром.

Софія не була тут від свого весілля. Зайшовши до тісної кухні з облупленими й подертими меблями, хутко сіла на крісло, що мало тверду спинку.

– Зараз, – хвилююче закректала, розтираючи пальцями лоба і скроні, – трохи посиджу, й минеться, – додала, лунко дихаючи.

Лія набрала в чайник води.

– Я запарю м’яти, – мовила. – Для всіх.

– Мені не треба, – відмовився Семен. – Піду роздивлюся ваше господарство, – попрошкував коридором. – Така погода… Піду я надвір, – повторив і зник за дверима.

Дівчата добре знали, чому так зять-диякон зробив, – то наодинці їх залишив. Знав, що скучають близнючки за Софією.

По тому, як Лія розлила кип’яток у прозорі скляні чашки, у котрі перед цим поклала по чотири великих листки сухої м’яти, Софія скерувала:

– Ходімо, мої хороші, маємо почитати…

Кімнат у житлі було три. У дитячій – так дівчата називали найменшу – оселялася вертлява Мія. Їй на просторі не залежало: аби лише диван, стіл, комп’ютер, навушники й музика. Це все якраз поміщалося в куценькій конурці з вузькою шибою і тусклими голубуватими стінами, що були цілковито заклеєні застарілими й пожовклими малюнками – портретами всіх тутешніх «хатніх жінок», які за життя намалював простим олівцем дід Гордій.

«Та-а-а-ак, – лише раз, було, роздратувалася Мія через малі розміри своєї кімнатчини, коли намірилася розкласти на долівці зроблені на замовлення великі світлини з весілля колишньої однокурсниці, а місця забракло. – А за життя діда-баби нам вистачало тут місця всім трьом», – зчудувалася.

Лія жила тепер у дідівській спальні, як її називали здавна, – просторішій, але й прохолоднішій кімнаті. Холоду, зокрема, додавали незвичні, як для стін відпочивальні, темно-зелені шпалери з різноманітними закарлюками коричневого тону. Все це в бурхливій Ліїній уяві скидалося на дрімучий ліс. Утім, він аж ніяк її не лякав, а навпаки відгороджував та захаращував від частих лих і несподіванок навколишнього світу. Лія була великою самітницею. Як і Мія. Як і Софія. Бо такою була їхня мати Марія, – зі слів баби Усті.

У Ліїній кімнаті стояло древнє широчезне двоспальне ліжко з бордовими, покритими тривким лаком, дерев’яними бильцями. Дві тумбочки із такого ж довговічного матеріалу із золотавими відмичками тулилися з обох його боків. Далі два м’які крісла з твердими підлокітниками й вишневими картатими накидками. Все це було ще предківське, але добре збережене. Як і широка тридверна лакована шафа, трельяж із трьома високими, по боках рухливими дзеркалами й чотирма відсувними шухлядами. А ще книжкова тонкостінна п’ятиярусна етажерка з найбільшою кількістю «педагогічних» видань та книжок 1970-1980-х років випуску, дебела швейна машинка, над якою висіла невеличка квадратова шафка з різними «дорогоцінними» документами і паперами, та письмовий стіл. Сідаючи за нього, Лія часто уявляла бабу Устю, яка теж перевіряла зошити та атласи, й теж – «первачків-третячків»: була вчителькою початкових класів.

А от до зали, у якій донедавна жила найстарша Софія, близнючки заходили рідко. По-перше, тому, що саме в ній померла їхня мати Марія. А по-друге, була ця кімната дещо незвичайною. Дівчата називали її червоною. Через те, що скидалася вона на міні-музей польових червоних маків. Ці квіти майоріли тут зі стін, красувалися на шторах, скатертинах і покривалах, стояли у вазах, визирали з картин, малюнків, вишиваних рушників та обкладинок безлічі брошур і книжок, що були акуратно складені на полицях заскленого серванта. Їхня мати Марія, з розповідей баби Усті, обожнювала суцвіття маку і з самої юності вирішила з ними не розлучатися, обладнавши кімнату під справжній луг. Щоправда, штучний. Вона скуповувала