Гордієві жінки - Жанна Куява

– Здається мені, ти все береш близько до серця, багато копаєшся в собі, – скупо відповіла на те Мія, бо по-іншому не вміла. Ця невгамовна веремія, як часто називала її баба Устя, справді не любила відвертих розмов, заглиблень у щось складне і малопоясниме. Її більше вабила легкість, простота, безпроблемність. – Тоді через ті кульчики сплакалася, хоча я, а не ти, їх згубила, – знову згадала дитинство Мія. – Що тобі той плач дає? Все одно буде так, як має бути. Хотів би дід нас набити, не дивився б на твій плач.

– А я чогось думаю, що дивився б…

– Забула, як він бив бабу Устю, хоч вона плакала й ми плакали, просили його не битися? – кинула і враз переінакшила тему: не гоже було діда поміж сестер засуджувати. – Або як Олещуки жили, наші сусіди з лівого боку? Як сусідка плакала-просила не бити її, а чоловік того не чув, не бачив її сліз… Педагоги, блін, – розсердилася не на жарт. – Добре, хоч виїхали звідси давним-давно, то поменшало вереску…

Лія звела вуста в півусміху: хто б казав про вереск!

– То – інше, – зауважила старшунка.

– Те саме. Сльози чоловіків дратують, а не втихомирюють, запам’ятай.

– Може. Дід справді страшно не любив, коли ми плакали.

– Для мене та згуба, ті сережки, не були якоюсь бідою чи проблемою. Подумаєш, кульчики срібні, не золоті ж!

– Але ж бабині, – дещо голосніше проказала Лія, бо досі вела мову ледь чутно. То так довколишній тиші не хотіла нашкодити.

– Та бабині, але ж у неї й золоті були, – відповіла на те Мія.

– Ластівко, ти щось геть не те зараз кажеш, – Лія попри дещо неприємне здивування сказала це тепло.

– Я й тепер спокійно до всього ставлюся, не те що дехто, – Мія хихикнула-підколола свою чуттєву сестру. – Кажу ж: не бери все близько до серця, а ти… А ти невиправна, руда моя бестіє! – стукнула себе в акуратні боки.

Лія вернулася до свого:

– А дід тоді прийшов і навіть не крикнув на нас… Він теж любив ходити по тамтому березі річки, щось нишпорити в траві, як отой фотограф, – кивнула на незнайомця вдалині.

– Бо йому ті сережки були по цимбалах, – махнула правицею Мія, не зауваживши сестриного об’єкта спостереження. – Хай-но я згубила б те, що він за свої гроші купляв, то дісталося б нам обом, – додала. – Хоча, якщо подумати, нормальний він у нас був, бувають гірші…

– Ото-то, що дивлячись із ким порівнювати, – укотре не приховала своїх сумнівів Лія. І хутко пояснила: – Ми його любили якось по-своєму, бо більше не мали кого любити. Він же насправді, якщо подумати, був нестерпним злюкою і невиправним лихословом, – сама не вірила, що це каже. – Строгим до переляку. Всі його боялися – я, ти, Софія, баба Устя…

– Тільки не мати Марія, – знову виправила сестру уважна веремія.

Лія продовжила:

– Але він був нашим, рідним, тому ми його, незважаючи ні на що, любили…

Ох, і рідко дозволяла собі Лія про таке навіть думати, не те що казати. Далебі – ніколи досі!

Мія тим часом від несподіванки не знайшлася зі словами. Та й загалом ця сентиментально-незатишна й довга розмова загнала її у якийсь геть незручний кут, тож вона, швидко рушивши берегом, узялася муркотіти собі під ніс згадану «квіткову» пісню.

За мить довкола знову повисло беззвучне жовтаве затишшя.

Лія причаїлася. Ні про що не думаючи, заслухалася тишею…

А врешті пригадала поїздку до моря. Не першу, а ту, що вона згадувала вже не по-дитячому і найчастіше. Їй, як і сестрі Мії, було п’ятнадцять, Софії – двадцять сім. Найстарша сестра, що замінювала молодшим маму, попри живих, але дуже немолодих діда-бабу, викроїла зі свого насиченого повсякденного господарського життя тиждень на відпочинок і вони втрьох поїхали до Криму.

У Сімферополі були десь о п’ятій ранку. Перед тим як рушити до далеких родичів у Нижньогірський, вирішили якнайшвидше побачити море. Привітатися з ним, як зауважила Лія. І от вони – на гальковому березі в Гурзуфі.

Була рання весна, не літо. Сонце, чи радше його спина, вкрита легким туманним ситцем, тільки показалася на видноті. Проснувшись і потягнувшись, сонечко стало схожим на вдоволене кошенятко-лежня, що своїми кігтями-променями кинулося загравати з холодною водою, а втім, пустилося в ігрища з іскристим різнобарв’ям. Це мальовниче природне дійство, що граційно здійнялося над морем веселкою-дугою, народивши новий весняний день, заворожило зір, залоскотало уяву…

Лія незчулася, як стала роззуватися. Софія з Мією скрикнули, мовляв, ні, не роби цього, замерзнеш, але Лія вже входила у воду. Дівчині здалося, що вона не просто привіталася з морем, а поцілувалася з ним. Ніби й сама була водою… Про це вона через роки напише:

Іноді хочеться стати водою. Щоб усім приносити радість. І щоб бути корисною – то найвірогідніше. Вода завжди і всім потрібна, без неї ніяк, а з нею – життя, здоров’я, дужість. Чиста вода – необхідна, велика вода – пожадана. У спраглу пору зокрема.

Якби жінка була водою…

Була би бажаною ціле життя…

А отже, щасливою.

Мабуть.

Якби й собі почуватися водою…

Хоча б іноді.

Як не вродилася такою, то стати…

Якби.

За кілька хвилин дівчина брела берегом удаль, забувши про все і всіх, а коли спинилася, прислухалася…

Море говорило, Лія була певна. Розповідало про надокучливе зимування, неспокійний сон, безрадісну дрімоту-самотність. Тепер, не соромлячись, воно ділилося показною втіхою від приходу весни, від щоденного блиску сонця і найперших уранішніх відвідувачів. Нинішнього світанку саме Лія привіталася з морем «за руку» і розділила з ним радісне пробудження.

Дужі хвилі обпікали її ноги холодом, сколювали гостротою незнаних досі відчуттів. Повітря окутувало свіжістю й потужним шалом…

Пірнувши в цю купіль із головою, але не зрушивши з місця, Лія заслухалася дивним шепотом оживленої, незмореної, оновленої ранньовесняної морської води, захопилася незвичним говорінням, силою його енергії, густим, тріскучим, погожим диханням… У цей час дівчина почулася по-справжньому радісно. Так, ніби відкрилося їй щось потаємне, ніким, окрім неї, не відане. А завше, коли Лія це відчувала, себто, коли природа чи навколишня дійсність дозволяла їй бачити й чути щось виразніше за інших, зазирати далі, ніж зазвичай, дізнаватися більше, тоді вона здавалася сама собі найщасливішою. У такі миті дівчина чулася особливою і зауважувала, як це насправді приємно. Адже досі вона жила з переконанням, що вирізнятися – нескромно, що це дурний тон.