Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

Зазирнув – аж там дівчина плаче,

Без очей вона плаче, й не сльози,

Тільки жемчуг на землю спадає,

Дорогії блискучії перли,

А сорочка скривавлена біла.

Пожалів її дід той убогий

І узяв за дочку він додому.

Ось живе тоді Леся у нього

І прохає вона його щиро:

«Що я буду вам, діду, казати?

Заберіть ви оце все намисто,

Що наплакала я тут, безока,

Понесіть до князького палацу

І гукайте: «Купіть лиш намисто!»

А як будуть питати: «Що хочеш?» –

То скажіть, хай дадуть одне око».

І послухавсь дідусь тоді Лесі,

Забира жемчугове намисто

Та й іде до палацу князького

І гукає: «Купіть лиш намисто!»

А дочка тої баби й почула.

«Ой купіть, – каже, – мамо, намисто!»

Баба челядь тоді посилає,

І питається челядь[14] в старого:

«За намисто що хочете, діду?»

Дід і каже: «За це – одне око».

Насміялася челядь із нього

І пішла, старій бабі сказала:

«Божевільний той дід та і годі:

За намисто він править аж око!»

І згадала тоді стара баба,

Що у неї єсть Лесині очі,

Віддала вона дідові око,

А собі узяла те намисто.

І приносить дідусь теє око,

Віддає його дівчині Лесі.

Притулила вона його міцно –

Приросло ізнов око до місця.

Ось тоді з одним оком вже Леся

Рушника вишивать починає.

Діда знову в палац посилає

Продавать жемчугове намисто.

Дід пішов, знову править він око,

Не хотіла давать стара баба,

Та дочка намоглася на неї:

«Ви мене не жалієте й трохи,

І намиста вам шкода купити!»

Віддала друге око та баба.

От тепер вже два ока у Лесі,

Вишиває рушник вона пишно:

Виногради повз край повилися,

Як живії, тремтять наче листям,

Посередині ж вишито рясно:

Розпростерли орли свої крила,

Мов летіти збираються зараз…

IX

А князенко безщасний шукає

По далеких світах свою жінку,

Та знайти не здолає ще й досі…

Ось намислив нарешті князенко,

Посила свої вірнії слуги:

«Ідіть, – каже, – ви скрізь закликайте

І старого, й малого зусюди,

І панів, а найбільше простацтво,

Становити обіда я буду –

Чи не вздрю я тоді свою жінку…»

Ось пішли тоді вірнії слуги,

Закликають старого й малого,

І панів, а найбільше простацтво

На обід до князенка в палаци.

Як почув теє дід, то і каже:

«Чуєш, дочко, обід у князенка…»

Промовля тоді Леся до нього:

«Ось візьміть рушника цього, діду,

Та й ідіть на обід до князенка…»

Й почепила рушник той на діда,

Що сама вишивала орлами.

Дід пішов на обід у палаци

І сідає до столу з народом;

Сам князенко там скрізь порядкує

І підносить гостям він по чарці.

І як черга дійшла вже до діда,

То побачив рушник той князенко

І пізнав він, чия то робота.

Затремтіло тоді йому серце,

І питається він у старого:

«Цей рушник відкіля в тебе, діду?»

Каже дід: «Єсть у мене дівчина,

То й рушник вона цей вишивала…»

Ухопив же рушник той князенко

І гукнув на свої тоді слуги:

«Запряжіть мені коні скоріше!»

Запрягли йому коні баскії[15],

Вдвох із дідом князенко сідає

І до нього він їде негайно.

Як приїхав, поглянув на Лесю:

«Се ж вона! Се ж вона, моя!» – каже.

А вона розцвіла як троянда,

Як зоря, засіяла очима

І до нього упала на груди…

Ох, багато ще на світі щастя!..

X

Потім що ж? До палацу вернулись

І веселі, й щасливі обоє

І навіки зостались укупі,

А із ними і батько та мати,

І старий ще дідусь той убогий;

Тую ж лютую бабу прогнали,

Щоб і дух не смердів її близько.

Ось і казка уся, та і годі!..

В ній і горе ми бачили, й щастя –

Як хто хоче, хай вірить у горе,

А ми будемо вірити в щастя!

Дума про княгиню-кобзаря (з народного поля)

1

Ой то не білий туман землю скрізь покриває,

А то князь молодий у похід виступає,

З військом рушає

Турчина воювати,

Слави собі вояцької молодецької залучати[16],

До своєї землі ще землі придбати…

Ой то не сива зозуля гірко кувала,

А то молода княгиня,

Вірна дружина,

З князем опрощення приймала[17],

Обнімала,

Од себе не пускала,

Ридаючи руки до нього простягала…

А вже князь з двору виступає,

За ним військо рушає,

Вигрімляє…

І йдуть так не день, не два,

І тільки навкруги їх трава степова,

Де не глянь, розлягається,

Аж військо в траві тій ховається.

Отож, не день і не два минає,

Князь у землю турецьку вступає

І звелів землю турецьку воювати,

Турецьке військо у пень рубати…

Та не стало щастя князеві слугувати,

Почали його вороги побивати,

Військо турок до ноги, порубав,

А которі недобитки по степу розпорошив-розігнав,

Князя хороброго у бран, у неволю узяв…

2

Ой тяжко князеві у неволі пробувати,

Заліза тягати.

Кайдани-залізо ноги повривало,

Біле тіло молодецькеє коло жовтої кості пошмугляло[18],

А ще ж то уночі у темній темниці із іншими невольниками він пробував,

А удень турчин до темниці приходжає,

Двері одмикає

І бідного невольника на тяжку роботу виводжає.

А сам турчин коло невольників походжає,

На їх поглядає,

На слуги свої, на турки-яничари[19], зо зла гукає:

«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини й червоної таволги[20] набирайте,

Та недбалого невольника по тричі в однім місці затинайте[21]!»

То ті слуги, турки-яничари, добре дбають,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирають,

По тричі в однім місці бідного невольника затинають,

Тіло біле коло жовтої кості обривають,

Кров християнську неповинно проливають…

Отак то у тяжкій неволі князь пробував,

Три роки горе та біду приймає,

А четвертого року випадком випало

До любої дружини звістку подати,

Словом переказати:

«Нехай, – каже, – моя люба дружина добре дбає,

Статки-маєтки збуває,

Скарби збирає,

Мене, князя, з тяжкої неволі викупає!»

3

То княгиня скоро тую звістку до рук дістала,

Гірко заридала,

Думала-гадала,

Що: «Як мені своє миле подружжя з неволі визволяти,

Що на той викуп ніяких статків-маєтків, великих скарбів не буде ставати,

Бо ні за які скарби не буде його цар турецький випускати».

І ну княгиня знову думати-гадати,

Як своє подружжя з неволі