Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
Дорогії блискучії перли,
А як стала тоді її мати
Забавляти, – вона засміялась,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди».
Здивувався князенко й до хати
Привертає і злазить з коня він,
Увіходить в убогую хату.
Батько й мати вклоняються низько,
А на лаві дівчатко маленьке.
Як уздріло воно, що багато
Все чужих уступило у хату,
Почало собі плакать дівчатко,
І як плаче – не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли.
Здивувався князенко та й дуже
І схотілось йому пустувати[6]
(Сам він був ще хлоп’я невелике),
Став ще дужче дражнити дитину,
Щоб дивиться, як сиплеться жемчуг.
От і каже старий його дядько:
«Гей, небоже[7], покинь пустувати,
А забав лишень краще дитину,
І побачимо, що тоді буде».
На князенкові пояс був срібний,
Він ізняв його, дівчину бавить.
Перестала тут плакать дитина,
Зацікавилась поясом срібним,
Засміялася з радощів дзвінко,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди…
Здивувалися всі, хто не бачив,
А найбільш од усіх – то князенко;
А побавившись трохи у хаті,
Повернулися знову додому.
IV
І почав молодий той князенко
Все частіше в ліси виїздити,
Щоразу заїздить до дівчини.
Так минають літа помаленьку,
Став князенко вже парубком жвавим,
Стала Леся доросла дівчина,
Рушники вишиває орлами,
Собі посаг[8] готує у скриню…
Ох, і де вони й як умовлялись,
Умовлялися де та стрівались,
Не довідавсь ніхто б про те зроду,
Тільки ж доля і їх не минула:
Покохалися вдвох молодята…
V
От і мовить до діда князенко:
«Покохались ми з Лесею, діду,
То віддай же її ти за мене».
Похилив тоді голову батько:
«Не віддам, бо не буде вам щастя,
Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку».
Відмовляє князенко старому:
«Не турбуйся ти, діду, про теє,
Я здобуду од батька дозволу».
Похилився старий головою:
«Ох, не знаю я, що і казати!
Чує серце моє, що неначе
Не без лиха обійдеться Лесі,
Дожида її горе велике,
Якщо дівчина піде за тебе,
Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!
Нехай краще зостанеться дома
Та мужичу роботу справляє».
Не послухавсь князенко старого…
VI
Просить дівчину Лесю князенко:
«Дай мені рушника, що ти шила,
Дай для батька, для князя, голубко!»
От дала той рушник йому Леся,
І поїхав князенко до батька,
Уклонивсь йому в ноги низенько,
Промовляє тоді йому слово:
«Ой, пожалуй мене, князю-батьку!
Одружитися хочу я чесно,
Хочу взяти я дівчину Лесю,
Що зросла у мужичій хатині».
Здивувавсь тоді князь і розсердивсь
І загніваний каже до сина:
«Чи забув, що князького ти роду?
Чи тобі ж та мужичку узяти?»
Промовляє князенко до батька:
«Ой пожалуй мене, князю-батьку!
Хоч дурний іще розум у мене,
Але ж думаю я, що немає
На всім світі такої дівчини,
Як моя та коханая Леся.
Та й не личком же дивним хорошим,
Не очима, як зорі, ясними –
Тим же дивна коханая Леся,
Що, як плаче, не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди».
Здивувавсь тоді князь та і каже:
«То все добре, але ж того мало.
Може, й справді та дівчина гарна,
Але ж, може, вона ще лінива
І недбала тобі буде жінка».
Промовляє князенко до батька:
«Не лінива вона буде жінка,
Хоч сам, батьку, поглянь на роботу!»
І князенко рушник той виймає,
А рушник же той мудро пошитий:
Виногради повз край повилися,
Як живії, тремтять наче листям,
Посередині вишито рясно:
Розпростерли орли свої крила,
Мов летіти збираються зараз, –
Ох і дивне шиття в рушникові!..
Здивувався старий тоді батько,
Та і каже він зараз до сина:
«Коли ж так, то женися, мій сину!
Подивлюсь я на дівчину тільки,
Щоб самому впевнитись на очі».
VII
Та не довго князь-батько впевнявся:
Як побачив він дівчину Лесю,
То й звелів заручити їх зараз.
Перегодом[9] було і весілля,
А бучне[10] те весілля та пишне[11]…
А у князя жила у палаці
І стара, і поганая баба,
Одна пані з магнатів[12] пихатих,
І дочка була в неї вродлива.
І ще здавна гадала все баба
Одружити дочку ту з князенком.
Як побачила ж іншую справу,
Зашипіла, як гадина люта,
І сказала: «Не буде їм щастя,
Згине з світу мужичка проклята!»
Запрохали й її на весілля.
Як скінчився ж бенкет той весільний,
То пішла молода роздягатись,
І пішла тая баба із нею.
Як зосталася ж вдвох з молодою,
Роздягла молоду усю чисто,
Заховала багату одежу,
Ухопила ножа тоді люта,
Молодій повиймала геть очі
Й, бідолашну, її у сорочці
Геть прогнала з князького палацу,
А сама повернулась до князя,
Уклонилась низенько та й каже:
«Ох, і правду казав єси, князю,
Що не буде пуття із мужички,
Одурила вона усіх чисто,
Утекла в дорогому убранні, –
Мабуть, злото сподобалось дуже,
То вона його зараз і вкрала».
Засмутивсь тоді князь і всі гості,
Засмутився князенко ще дужче,
Полилися пекучії сльози.
От і каже князь-батько до сина:
«Не послухався спершу ти батька
І покрив єси соромом рід мій!
Що ж ти маєш тепер вже робити?
Не подоба тобі вдовувати,
І, не живши із жінкою вкупі,
Одружися ти з іншою, сину!
Повінчають нехай тебе знову
Хоч з дочкою цієї старої,
Щоб як-небудь сховати нам сором».
Одмовляє до батька князенко:
«Ой пожалуй мене, князю-батьку!
Я не вірю брехні цій і трохи,
Моя жінка не зрадила, батьку, –
Це страшне лиходійство вчинилось.
Я піду свою жінку шукати,
Чи живую, чи мертву – знайду я.
Лиходія ж тепер вже я знаю –
Дожида він хай лютої кари!»
По тім слові з палацу він вийшов.
VIII
Бідолашная ж Леся сліпая
Серед ночі блукає – шукає
Собі стежки до рідної хати,
Та сліпому дороги немає:
Не потрапить безщасна нікуди;
Як пішла, так і впала у яму,
А із ями їй вилізти ніяк.
І сидить вона й плаче там гірко,
А з очей в неї сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли…
Усю ніч там сиділа безщасна;
Як устало ж веселеє сонце,
То тоді проз[13] ту яму старенький
Дід ішов якийсь в драній свитині
І почув,
