Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
То з гуртом єднайся ти:
Вкупі буде більше діла,
Швидше дійдеш до мети.
Як на силу ти багатий, –
Не єднайся ти з гуртом:
Буде силу він спиняти, –
Сам іди своїм шляхом!
ІІІ
Говорять люди: не зітхай,
Чого неме, то й так нехай!
А я говорю: не затхай,
Коли нема, – борись, придбай!
ІV
Краще кривду вже терпіти,
Ніж самим її чинити,
А ще краще, пане брате,
Ні чинить, ні зазнавати:
Сил набравшись і надій,
Не терпівши, скинуть з шиї.
V
Гей, по чім дурного знати?
Що розквасив губи й плаче!
Пане брате, пане брате!
Той дурний – то ми неначе.
Всі з зітханнями, з жалями
Озиваються до небі…
Гетьте к бісу з плаксіями!
Нам борців, нам діла треба!
VІ
От, кажуть, – пригоди
Учать людей згоди.
Невже на пригоди
У нас недороди?
Здається, багато
Пригод нам бувало, –
Чомусь тільки згоди
У нас досі мало.
VІІ
На вбогому – лати,
На багачу – шати,
Та не йди сорочки
В дуки позичати:
Коли чим не маєш
Прикрить свою спину,
То йди просить, брате,
В убогу хатину.
VІІІ
Кажуть: бог нерівно ділить,
Жде, щоб люди поділились
По-братерському, без сварки…
А вони і посварились.
То дурниця! Я не вірю!
Бог робити так не може:
Він є бог, і має силу, –
Хай поділить нас як гоже!
А як сили він не має
Порівняти лати й шати, –
Нащо зводити на сварку?
Нащо кепсько поділяти?
ІХ
«Якої віри ти?» – хтось цигана спитав.
«Якої ж треба вам?» – той одповів.
Кого тобі сей циган нагадав?
То наших землячків…
Х
Є приказка: кому біда докучить,
То той уже ся розуму научить.
Зазнали ми не то біди, а й муки,
А все тії не відаєм науки:
Хоч, кажуть, нас великі міліони,
А все б’ємо своїй біді поклони.
ХІ
Не єднайсь з розумами низькими,
Бо і сам понизишся ти з їми.
Та і рівний тобі головою
Не знесе тебе вгору з собою.
Тільки вищий, на розум багатий,
Зможе дух твій угору підняти.
ХІІ
Святі чуття в душі ховай,
В їх зазирать людям не дай.
Бо осміють, зневажать їх,
Затопчуть в грязь неправд гидких.
І тільки їх тому розкрий,
Чия душа – сестра твоїй.
ХІІІ
Поки людина жива, – не втрачає надії нехай,
Хай не гадає вона, що усе вже загинуло вкрай:
Доля мінлива у нас, усе гратися любить вона, –
Нині тяжкая біда, але радість на завтра ясна,
Гору сьогодні страшне, але щастя на завтра і рай.
ХІV
Казали нам старі, що «не купи ти хати,
Сусіда ти купи, то й будеш щастя мати».
Купили ми його, і так дали багато:
І грішми ми дали, і кров’ю з нас узято,
Голубили в душі на щастя ми надію.
Сусід же взяв та й сів до нас, дурних, на шию.
ХV
І в ворога учиться – добра штука:
Безпечно се, і здасться нам наука.
А вчити… Ні! І друга страшно вчити,
Щоб ворога із його не зробити.
ХVІ
Хвилі не вір ти мінливій:
Вітер де віє, туди вона й б’є,
Берег твердий незрадливий –
Він тільки певний притулок дає.
Слову не вір ти людському –
Хвилі у морі хисткім забуття;
Ділові вір ти міцному,
Грунтові зросту, основі життя.
ХVІІ
Народ-герой – героїв появляє,
Шануючи, він їх вінцем вінчає:
Високий дух високість признає,
А раб-народ, як є герой у його, –
Він на борця величного свойого
Грязь кидає, його камінням б’є.
ХVІІІ
Наші сили й почування,
Думи, мрії, міркування,
Рук і мозку поривання,
Все, чим тіло й дух багатий, –
За одно ми мусим дати:
Щоб ізнов народом стати!
Щоб прийти на свято згоди
Нам між іншії народи
В сяйві слави і уроди!
ХІХ
Ти один, а їх багато?
Ну, дак що тобі? Байдуже!
Більше буде в тебе свято,
Як подужаєш їх, друже.
Де багато – ще не сила,
Дужість міряй не лічбою:
Перевага там, де сміла
Сила духу в правім бою.
ХХ
Твердо гордий дуб стоїть:
Ані лютії морози,
Ані бурі, ні погрози
Не змогли його звалить.
Як той дуб, ти гордо стій:
Хай ні зради, ні догани,
Ані муки, ні кайдани
Дух зломить не зможуть твій.
ХХІ
Як сонце могуче, такий будь і ти:
На доброго й злого ти рівно світи,
Освічуй їм шлях, щоб до правди іти.
Як сонце – в надхмарному краї сіяй,
Низькому до себе сягнуть не давай:
Високеє небо – то рідний твій край.
ХХІІ
На троянді шпички. Та як рожі цвітуть, –
Все колюче ховають квітки;
Прийде осінь сумна, – квіти всі опадуть,
І стирчать самі гострі шпички.
Горе й радість дає нам життя молоде, –
Колючки і квітки дають всім;
Прийде старість – і радість уся пропаде,
І зостанешся з горем самим.
ХХІІІ
Хто руйнує, – по тім зостається руїна.
А руїнник поліг, – проминає година –
І руїна сумна вже зника в бур’янах,
А лихеє ім’я розлетілось мов прах.
Хто будує, – лиша по собі будування
Про потребу людям і про добре вживання:
В тій будівлі людське покоління зросте,
І творцеві ім’я йому буде святе.
ХХIV
Повний місяць ясний про згасання
Не гада серед пишного сяння.
Як сміються ще дні весняні, –
Нащо думать про бурі хмарні?
Дуб зелений у літню годину
Не гада про сніги й хуртовину.
Не схиляється ж хай голова,
Як її сивина не вкрива.
ХХV
Норець в глибоні поринає кипучі,
І з моря виносить він перла блискучі –
Окрасу морськую земної уроди.
Так розум порине в простори чудовні,
Небесні й морські, і перла коштовні
Виносить відтіль – таємниці природи.
ХХVІ
Неможливо, кричать боязкі, досягти,
Бо добути його – то над людськії сили!..
Не кричи, а іди і візьми його ти:
Неможливе – се те, що не вдіяв ще смілий.
ХХVІІ
