Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
Звикли завтра всі людці робити,
Плентатись помалу до мети:
Звикни лиш робити все сьогодні –
І до неї перший прийдеш ти!
ХХVІІІ
«Зроблю», – сього сахайся слова.
«Зробив», – оце потужних мова.
ХХІХ
Хочеш вік прожити марно ти?
То малої добирай мети,
Щоб за тебе нижчая була:
Бо мала – вона й тебе змалить,
Бо низька – вона й тебе знизить,
Бо з дрібною, то дрібні й діла.
Хочеш вік прожить не марно ти?
Вищої шукай собі мети,
Щоб за тебе більшая була:
За великою зростеш і сам,
З нею воля духові й рукам
І великі на ввесь світ діла.
ХХХ
Коли хочеш ти добро зробити, –
Поспішай його робити швидше,
Поки є його чинити сила:
Як багато вже таких бувало,
Що з добром барилися, аж поки
Час тяжкий робить лихе примусив.
ХХХІ
Ще змога є – пий любі солодощі,
Не поспішайсь так швидко розлучатись,
Не виривайсь так у кохання з рук, –
Вона й сама, розлука, скоро прийде:
Розлукою нудною чи тяжкою
Все в світі сім кінчається, усе!..
ХХХІІ
Ні, не сумуй, поете безталанний,
Що ти малий, поміж людьми незнаний,
Що у тобі вбача людська юрба
Такого, як сама вона, раба,
Ще й гіршого, і подвиг твій великий
Стріває сміх чи крик ворожий дикий:
«Ти ще живий, – тим не прийшов твій час,
бо тільки смерть великих робить з нас».
ХХХІІІ
Лихо в світі не довічно
Мучить нас і боре,
Бо так саме, як і щастя,
Так минає й горе.
ХХХІV
Як тебе вороги на хресті розіпнуть,
То стогнання свого ти не дай їм почуть, –
З твоїх мук не радіють нехай.
Ти погордою мстись! Не забудь ні на мить:
Всім вікам така смерть буде ясно світить, –
Неподужаним ти умирай!
1898–1903, Зб. «Хвилини» (1903)
Приходить час
Приходить час, приходить час, –
Сказати кожен мусить з нас,
Чи він народу вірний син,
Чи тільки раб похилий він,
Чи раб похилий, чи боєць –
Хай кожен скаже навпростець!
І де він стане: чи до тих,
Що в путах сковані гидких,
Народ і край свій продають
Панам, що кров із його п’ють, –
А чи до сміливих борців,
Що серед бурь, похмурих днів
За рідний край, за нарід свій,
За долю-волю йдуть у бій?
Приходить час, зайнявся світ
І вільним душам шле привіт:
Озвіться всі, хто є навкруг:
Хто ниций раб, хто волі друг?
1903, поза збірками
На волю!
Похнюпилась сумно у клітці пташина,
До клітки припала дівчатко-дитина.
«Чого ти, пташино, такая сумна?
Дивися: надворі весела весна;
І небо сіяє, і ліс зеленіє,
Лука, квітоньками убрана, леліє,
І співом пташиним дзвенить увесь гай, –
Радій же, пташинко, весні і співай!»
І пташка неначе слова зрозуміла:
Ураз розгорнула маленькії крила
І битись об клітку грудьми почала,
І рвалась туди, де весна зацвіла.
І билась так довго, так тяжко об грати,
Що стала дитину журба обнімати
І клітку вона одчинила тісну:
«Лети і на волі вітай ти весну!»
І пташка зника серед лук і гаїв
І голосно чуть її радісний спів:
Співає вона з-під ясної блакиті,
Що воля – найбільше добро на цім світі.
1908, поза збірками
Казки Віршами
Два морози (з народного поля)
Ой гуляли в полі два морози,
Два морози, два рідненьких брати.
Брат старіший звався Ніс Червоний,
А молодший – Синій Ніс на ймення.
Ой гуляють в полі два морози,
Поле чисте в кригу зодягають.
І говорить менший так до брата:
– Ой, мій братику, Червоний Носе!
Як би нам з тобою тут погратись,
Поморозити людей і звіра?
Відмовля йому мороз старіший:
– Брате мій, морозе, Синій Носе!
Якщо, брате, хочеш ти погратись.
Хочеш ти людей, звірів морозить,
То не в полі треба нам гуляти:
Поле чисте снігом скрізь укрило,
Всі шляхи позамітало в полі,
Не проїде тут ніхто, не пройде.
Краще в темний ліс мерщій ходімо!
Хоч не так просторо там гуляти,
Так же втіхи буде нам багато:
Там і люде проїздять частіше,
А що звіру – хижого усюди
В лісі ми зустрінемо без ліку:
Буде там кому, морозе брате,
До схочу зморозити все тіло,
Зупинити кров гарячу в жилах,
Задавить дихання тепле в горлі
І з живого – криги шмат зробити.
І послухався молодший брата –
Вдвох побігли в темний ліс морози;
Біжучи, ще й граються морози:
На одній нозі стрибають жваво,
По дубках тріщать та по осиках,
Аж старий дубняк гуде та стогне
І риплять осики молоденькі.
Як стрибнуть по снігові м’якому, –
Крижана кора стає на йому;
Де билиноньку з-під снігу видко, –
Подмухнуть на неї два морози, –
У срібло її неначе вдягнуть.
Ось вони і чують: в темнім лісі
Задзвенів близенько й гучно дзвоник,
І в багатих санках пан пихатий
Надбіга на огирях[1] стрибучих.
На йому кожух ведмежий добрий,
Ще і теплая лисича шапка,
Вовчі чоботи на ноги взуто.
Другим же шляхом ріжнаті[2] прості
По снігу риплять собі санчата, –
То мужик у ліс по дрова їде:
На йому кожух – на латі лата,
Шапка в його вся в дірках, старенька,
Вітром буйним шапка та підбита:
Як повіє, так і провіває;
Шкарбани[3] – не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Синій Ніс мороз тоді і каже:
– Ну, кому ж за ким тепер нам бігти?
Я б хотів за мужиком побігти,
Бо його скоріше я дошкулю;
На йому кожух в дірках та в латах,
Шапка вітром в мужика підбита,
Шкарбани – не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Ти ж дужчіший, – то візьми ти пана.
Бо на йому – глянь! – кожух ведмежий
Ще і теплая лисича шапка
І лисича в його шапка тепла,
Вовчі чоботи на ноги взуті –
Не подужаю його я зроду!
Усміхнувсь мороз тоді старіший
(Він морозив вже багато всяких,
Тим і знав, кого дошкулить важче),
Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже:
– Молодий ти, братику морозе.
Молодий ти, – каже, – ще невчений!
Ну, та хай вже буде так, як хочеш:
Ти біжи за мужиком убогим,
Я за паном побіжу скоріше.
Прощавай, морозе Синій Носе!
– Прощавай і ти! – йому той каже,
Засвистіли, гупнули, побігли.
От вже сонечко зайшло за
