Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
Погасає день короткий, зимній…
І тоді ізнов у чистім полі
Ізійшлись докупи два морози,
Два морози, два рідненькі брати.
І зустрілись, почали питатись,
Хто награтись за день зміг найкраще,
Поморозить зміг хто дошкульніше?
От і каже більшому молодший:
– Попохекав, мабуть, коло пана,
Поки ти дошкулить зміг хоч трохи!
Та й не диво ж: навдягав одежі
Скрізь такої, що і не пролізеш:
Де вже там його тобі дошкулить!
Засміявсь тоді мороз старіший,
Бо не вперше він уже морозив,
Засміявся він тоді та й каже:
– Ой, морозе, Синій Носе, брате!
Молодий ти, братику, невчений!
Так його допік я і дошкулив,
Що півдня він грітиметься в хаті,
Та і то ще хто й зна, чи одійде.
Здивувавсь тоді мороз молодший:
– А кожух та чоботи, та шапка!
Чи вони тебе і не спинили?
Відмовля йому старіший знову:
– Та хіба ж від мене те пособить?
Я заліз до його і в кожуха,
І у шапку, й в чоботи у вовчі,
Та й почав без жалю дошкуляти.
Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться,
І ховається у тепле хутро,
Часом крекче, а то й стогне часом,
Або, міцно загорнувшись, тихо
Він сидить, не ворухнеться й трохи, –
Мабуть, дума, що його покину,
Якщо він сидітиме тихенько.
А мені ще й краще дошкуляти!
А мені цього ж то тільки й треба!
Заходивсь я коло його добре…
І вже випустив його у хату
Тільки-тільки що живого трохи, –
Буде згадувать мене довіку!
Ну, а ти з своїм же як? Награвся?
Аж зітхнув мороз молодший тяжко:
– Ох, мій брате, мій Червоний Носе!
Правду ти казав мені дурному:
Молодий мороз я і невчений!
Мужика я думав заморозить,
Аж воно інакше діло склалось:
Ще й мені він ребра поломачив.
– Як же це? – питається старіший.
– Ох, та так… Мужик по дрова їхав;
Ну, й почав був я ще на дорозі
Дошкулять його таки гарненько
Тільки він мене і не злякався,
А ще й лається усяким словом;
«От, такий-сякий мороз цей!» – каже.
Злість мене за серце ухопила:
Я почав його щипать, шпигати[4]
Іще дужче крізь кожух той драний
І крізь шапку у дірках стареньку,
Крізь ті чоботи, що пальці видко.
Та не довго я втішавсь і грався…
Ось приїхав він, розпріг коняку,
За сокиру взявся, щоб рубати.
Ось тепер (така моя, бач, думка!)
Я його дошкулю ще дужчіше!
І заліз до його під кожух я,
І почав шпигати та щипати.
А мужик сокирою махає
Та рубає дрова безупинно,
Аж тріски летять навкруг од його.
Бачу я – не можна вже сидіти,
І утік мерщій я з-під кожуха.
Виліз я та й думаю-гадаю:
Як би так, щоб ще його дошкулить?
А мужик і не вважа на мене:
Де б хоч трохи мерзнути у лісі,
А йому ще так, бач, душно стало,
Що узяв, кожух із себе скинув
І в самій сорочці вже рубає.
Як побачив, так тоді й зрадів я:
– Підожди ж, мій голубе! – кажу я, –
Я тобі тепер накою лиха!
Був кожух увесь од поту мокрий, –
Я й заліз у його, аж у вовну
Й заморозив так, що він зробився,
Наче дошка та тверда дубова –
Покуштуй лиш, одягай, мужиче!
Доробив мужик свою роботу,
Підійшов тоді він до кожуха,
Я ж радію без кінця й без краю:
Ось коли вже, думка, навтішаюсь!
Як побачив же мужик кожуха,
Як почав же лаять на всі боки
Він мене тоді усяким словом!
Та й не сам тут я здобувся лайки, –
Він і батька, й матір не покинув,
І дідів, і прадідів уславив, –
Всіх зганьбив мужик дітей, онуків!
Ну, а я собі таки гадаю:
«Лайся, лайся, скільки хочеш, дурню,
А мене не виженеш, хоч лусни!»
Так не хитре ж те мужиче плем’я!
Хоч налаяв на всі боки тяжко,
Так йому ж було ще лайки мало:
Як ухопить він дрючину довгу
Та сучковату й товстючу дуже,
Як почне дубасити кожуха!..
Б’є та й б’є, мене ж ще дужче лає!
Ох, дізнав я там тяжкого лиха!
Тут мені давно б уже тікати,
Так у вовні ж я заплутавсь дуже
І ніяк я видертись не зможу.
А мужик лупцює та й лупцює,
Б’є мене без жалю, як улучить,
Та ще й каже, сміючися з мене:
«От, дурний мороз десь взявсь у біса:
Мужика схотілось заморозить!..»
Ледве, ледве викрутивсь од його
І утік потерзаний, побитий…
Ох і знаю ж я тепер навіки,
Як тих клятих мужиків займати:
Досі ще увесь як перебитий!..
Дівчина Леся
I
У гаях була хатка убога,
Чоловік жив там з жінкою вкупі,
Одинокі були та бездітні.
Ось пішли вони бога прохати
Аж у Київ, у Лавру святую:
«Дай нам, Боже єдиний, дитину!»
Зглянувсь Бог на їх сльози великі,
На життя працьовите і чесне
I послав він дочку тим убогим.
Ох і дивна ж була та дитина,
Та й не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними, –
Тим була, ох, і дивна дитина,
Що, як плаче, не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли,
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди…
II
А в тім краї був князь та могутній,
Син єдиний малий був у нього,
От як став той князенко зростати,
То і каже до батька, до князя:
«Ой дозволь мені, батьку, мій князю,
В темнім лісі піти погуляти,
Сполювати чи звіра, чи птаха».
І пуска старий князь свого сина.
Син бере польовничих[5] князевих,
Та ще дядька бере він старого,
І рушають до темного лісу.
III
Довго лісом князенко той їздив,
Сполював птиці й звіру чимало,
А душний був той день і гарячий,
І схотілось князенкові пити.
Ось і бачить він хату край лісу,
Посила польовничого в хату:
«Попрохай ти води нам напитись!»
І пішов польовничий по воду,
Повернувсь і дає він напитись,
«На здоров’я!» – князенкові каже,
Уклоняється низько й звичайно.
Як напився ж князенко, до нього
Промовля польовничий та й каже:
«Ох, і бачив я диво у хаті:
Там дівчатко мале та убоге,
Та і дивна ж такая дитина!
І не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними, –
Тим напрочуд дитина та дивна,
Що ввійшов я, дивлюсь – вона плаче,
А
