Скелет у шафі - Леся Бернакевич

– Скелет у шафі – це таємниця, про яку не здогадуються ні сусіди, ні близькі, ні колеги, – пояснила Світлана голові сільради.

– А-га-га, – закивав головою Пиржола, второпавши, нарешті, про що йдеться.

– Отож і цей Данило Галицький мав такого скелета. Він приїжджав до Обертівки, щоби зустрічатися зі своєю любкою, але цей факт не висвітлений ні в підручниках, ні в монографіях, – розповідала Світлана.

–Чому ж це приховували від громадськості? – поцікавився Пиржола.

–Бо князь на той час був жонатий, – пояснила співрозмовниця. – Якби про це довідалися, то його розжалували б у посаді! Це ж не пастух якийсь був, а – перший український король! Він жив тоді в згоді і з Литвою, і з Угорщиною і не хотів політичного скандалу.

– Важко йому жилося, – зауважив голова сільради. – Але мені цікаво, де він побачення влаштовував?

– А це я ще мушу дослідити, – відповіла Світлана. – Як відміряю певну кількість від потоку (так написано в цьому манускрипті), то знатиму це достеменно й опишу в своїй монографії.

– Бажаю успіху, – потиснув руку Крохмальській начальник обертівської громади.

«…Пам’ятаючи про своє завдання, я вже з перших днів почала шукати нагоди, аби делікатно розпитати у місцевих мешканок, чому вони так багато дітей народжують? – розповідала в новому повідомленні до професора Крохмальська. – Така можливість мені трапилася в магазині. Так сталося, що позавчора я скоріше прибігла купувати хліб, коли була лише продавщиця і одна жінка на прізвище Шамота. Так у тієї Шамоти дітей, як курей. Кажуть, що вона на обід для такої челяді висипає в каструлю пів мішка макаронів і розмішує їх ледь не веслом.

– Мабуть, дуже любите малюків, якщо не побоялися стількох народити? – поцікавилася я в молодиці, зауваживши, що вона прийшла по харчі з рюкзаком.

Шамота заперечливо похитала головою.

– Навіщо ж тоді підриваєте здоров’я? – допитувалася я. – Адже щораз в період вагітності немовля відбирає у вас мідь, кальцій та інші мікроелементи!?

– Як то відбирає? – переполошилася моя співбесідниця.

– Йому для побудови зубів та скелету потрібні кальцій, от він і бере їх собі до останньої крихти, – пробувала я вивести її з кущів невігластва. – Так що вам нічого не залишається, і ваші зуби кришаться прямо на очах. У цей період слини у вас стає мало, ваш рот забруднюється до такої міри, наче ви що хвилини злизуєте порох ось із цієї підлоги. Я вже не кажу про те, що з кожною новою вагітністю ваш живіт збільшується та й збільшується.

– Справді, усе це дуже страшно! – погодилася зі мною матір сімейства. – Але що робити?

– Спробуйте якось боротися із цим! – порадила я Шамоті.

– А як? – запитала у мене розгублено мати-героїня і поглянула на мене так безпорадно, як мале дитя.

Тоді я спробувала пояснити цій Церері якомога делікатніше про засоби від запліднення, не впевнена, чи вона зрозуміє, що це таке? Як виявилось, вона чула про них. Бо, махнувши рукою, зізналася:

– Та купила якось один… Але він розірвався, і на світ появилася Іваночка, моя десята дочка… Шо не рік, то дитина, одна від іншої файніша. А мій чоловік навіть вже не пам’ятає, як котре називається…

Так що причина високої народжуваності у селі – через необізнаність. А мені, як здогадуєтесь, жити тут без однодумців дуже сумно. Я не можу дочекатися тієї хвилини, коли скінчиться експедиція, і ви, товаришу Трусевич, відкличете мене до Львова.

Світлана пішла до поштарки на пораду: чи немає у неї холодильника? Бо сьогодні вранці вона застала черговий «сюрприз»: суп не витерпів спеки і прокис. Інших харчів також не минула лиха година: не пережила високої температури ковбаса, не витримав і втратив форму голландський сир. А для копченої скумбрії брак морозильника став таким випробуванням, що вона аж позеленіла. Ця їжа, на яку у місті Крохмальська завжди могла покластися, до периферії виявилась неготовою.

Пройшовши половину дороги, Світлана звернула увагу на дитячий плач, який пробивав собі дорогу на вулицю з одного подвір’я.

– Чому воно не перестає верещати? – озвався господар, не відриваючись від вранішнього туалету: за душ йому правив кухоль з водою, а за вішак для рушника – гілка ближчого куща. Його слова стосувалися молодої матері і дружини, яка ніяк не могла заколисати немовля.

– Воно боїться чужих, – відповіла дружина.

Світлана уважніше придивилася до їхнього обійстя, проте нікого, крім подружжя і їхнього нащадка, не вздріла. Кого молода господиня мала за чужинця? Може, Світлану? Але вона тут же пригадала ще одну картинку із життя обертівчан. Біля магазину стоїть хата Потурайків. У них – хлоп’ятко років двох. І Світлана випадково почула, як цей хлопчик лепетав до Потурайка-старшого «Тату, тату». «Не називай його татом! – озвалась матуся. – Кажи: «Дядю!»

Не перестаючи дивуватись із особливостей місцевого «виховання», Світлана дійшла до господи Цидулки і відразу зустріла сільську