Скелет у шафі - Леся Бернакевич

«…Мешканці Обертівки – дуже релігійні, – давала знати професору Крохмальська у ще новішому сповіщенні. – Вони ніколи при зустрічі вам не скажуть: «Добрий день» чи «Добрий вечір». Звикли здоровкатися зі знайомими словами «Слава Богу» і «Дай Боже щастя». А хто ігнорує ці паролі, – до того обертівці ставляться з недовірою. Втім, їхня побожність не заважає їм часто звертатися по допомогу і до нечистої сили і вірити їй не менше, ніж святим. Коли обертівцю здається, що на нього хтось поглянув заздрим оком, то плює через ліве плече, приказуючи: «Тьху-тьху-тьху, три рази, щоб не тої зарази!» Вам, товаришу професор, відоме явище, коли водночас і дощ ллє, і сонце світить? Якщо французи називають його пісянням ангелів, то наші селяни вважають, що то відьми масло роблять. Так що неофіційні потойбічні сили мають у них великий авторитет. Якщо ще щось розвідаю про їхні вірування, то ви, товаришу професор, знатимете про них першим.

Смерть Кощія Безсмертного містилась не так глибоко, як питна вода – в Обертівці. Насамперед потрібно було спуститися у деберку стежиною, про присутність якої можна було лише здогадуватися, бо вона постійно ховалася в гущавині і ніколи не просихала.

Перед тим, як вийти з хати, Світлана зодягнула блузку з довгими рукавами, хоча на дворі шаленіла спека. Не мала бажання світити своєю розпухлою рукою перед сусідом, який міг би їй зустрітися на дорозі. Минуло уже три дні відтоді, як Крохмальську вжалив шершень, а опухлість не поспішала зійти з її передньої кінцівки. Якби Світлана потрапила на очі капосній комасі у Львові, то горя не знала б, змастивши укус йодом чи спиртом, які не переводилися у неї на кафедрі. А в Обертівці роздобути медикаменти було не легше, ніж герою народної казки – живу воду!..

Зітхаючи за асфальтом, Світлана стала серед різнотрав’я і намагалася розгледіти протоптану доріжку. Ноги, ступивши на неї, так і норовили послизнутися і збочити у зарості її величності кропиви, яка буяла обабіч.

Передчуття таки Світлану не підвели. Вона запримітила постать чоловіка, який позавчора примчав на її крик, а зараз зупинився під гіллякою грабини у вигляді арки. Він ішов їй навперестріч вузькою стежкою. Його силует на фоні сонця був темним, а довкола нього й коси, з якою вибрався на косовицю, мерехтіло таке сяйво, що він видався їй напрочуд високим і красивим. Сусід відступив на бік, галантно пропускаючи Світлану, якій чомусь доріжка видалася дуже довгою. Вона щось пробурмотіла у відповідь на його привітання і, відчувши, як під нею підкосилися ноги, поспішила навмання до колодязя. Відчула: дивитися на нього – це те саме, що глядіти неозброєним оком на сонце! Перед очима їй аж мерехтіло від німбу над чорною чуприною її сусіда й його гострого леза на дерев'янім держаку. Але щоб довести собі, що до цього косаря їй байдужісінько, подумки боронилася: «Мабуть, я перегрілася на сонці, ось мені і привиділася над головою цього типа якась там аура. Коли у Львові спекотно, то металеві конструкції балконів ще не так блищать!»

На майданчику між обривами обростав мохом цей учкудук[5]. На його дно потрібно було спустити линву з відром. Шахта була такою глибокою, що у ній годі було розгледіти щось, схоже на воду.

Досі рідину для пиття та їжі набирала Зоня, а Світлана була просто її супровідницею. Але сьогодні листоноші було ніколи – розносила перестарілим пенсію. Тому дослідниця вирішила справитися самотужки і наблизилася до місцевого б’ювету. Щоб спростити цю процедуру і швидше занурити відро в колодяжну глибінь, вона відпустила маховика. Той відчув волю, розгарцювався, і коновка погавкала до самого низу. А корба набрала таких стрімких обертів, що в якусь мить влупила Світлану по чолі.

Крохмальська не встигла відскочити на безпечну відстань, і зелене макраме листя обертівських джунглів зникло з-перед її очей…

Світлана відчувала себе розбитою і… мокрою. А над нею під верховіттям бовванів якийсь мужчина і гукав:

– Пані, ви мене чуєте?

Його слова, від яких би й шоколад розтопився б, зворушили Світлану. Вона своїм вухам не повірила, що знайшлася одна душа, яка кинулася їй на допомогу. «Якби я отак упала серед вулиці у місті – ніхто б не підійшов, розмірковуючи, що я – п’яна, і намагався б хутчіш обійти моє нерухоме тіло», – подумала Світлана.

Крім того, її вразив голос цього чингачгука – хоч і не поставлений, не дикторський, не оперний, взагалі, якийсь безбарвний, все ж приємно гладив її слух.

– Як побачив вас, то подумав, що ви вже неживі. От і відливав водою, аби опритомніли, – виправдовувався тим часом рятувальник. А в голові Крохмальської розвиднилося настільки, що вона впізнала сусіда. І тепер жалкувала, що схотіла набрати води із цієї студні. Її язик насилу виплутався з-поміж зубів:

– І даремно… ви сюди примчали, я би… трохи перепочила і вже якось собі зарадила б…

Їй не подобалося, що цей тип переслідує її, як Геракл – мідноногу керінейську лань.

– Ціную вашу відвагу, – похвалив її сусід, – бо бачу, що ви не з тих, хто любить поплакатися в камізельку, але треба себе шанувати. Бо одна дачниця теж отак «відпочила»…

– І що?

– Відтоді вона, як каже наш голова сільради, не один рік піднімає економіку районної аптеки. Так-то, – сказав цей