Скелет у шафі - Леся Бернакевич

– А що вони вам поганого зробили? – запитала Цидулка, пропускаючи гостю за стіл…

– Значить, вирішили пожити тут? І правильно зробите! Що не кажіть, на периферії легше дихати, – бадьоро цвірінькала Цидулка, порядкуючи за столом. – Залізе хлоп по шию у воду, тільки комарі об голову дзенькають! Не те, що в місті! Чи то правда, що у вас там перед сном, кажуть, навіть не погуляти, бо увечері бандити виходять на полювання?

– Звісно, що правда, – підтвердила Світлана. – От хоч би й учора: іду – лежить пиячисько. «Подай руку», – каже. А голос такий, що якщо не подаси – сам наздожене. Ледве утекла…

– Свят, свят, свят, – вигукнула Зоня, а Світлана тим часом поставила на стіл пляшку горілки. Виїжджаючи до провінції і порадившись із село-знавцями, Крохмальська довідалася від них, що без оковитої на селі не залагоджується жодна справа. Ото ж і товаришка лікарка з допомогою цієї вогняної води сподівалася ввійти в довіру господині. Але насамперед їй кортіло з’ясувати в тітки Зоні, чому так дивно зустрічають її обертівчани? Чому відхрещуються від неї, мов од нечистої сили, як тільки вона назветься небогою Крохмальського? А хто ж міг її краще поінформувати, як не Зоня Цидулка, що заходила у кожну хату, знала усе, що діється в селі, і доводилася довіреною особою покійній тітці, була з нею в останні хвилини її життя?

Бульйон та локшина, замішена на жовтогарячих жовтках яєць, приготовлена задля неділі, були такими ароматними, що Світлана й незчулася, як умить порішила повну миску. Ще й дерла ложкою посудину, як двірник шуфлею – ожеледицю. Досі Крохмальська була впевнена, що кури не мають запаху, бо у Львові, в сусідньому гастрономі купувала якихось посинілих незграб, кілька годин постоявши у черзі. То ж органи травлення, приймаючи такий сурогат, не могли збагнути, з ким вони мають справу. І швидко проганяли зі своїх володінь цей невпізнаний об’єкт. Зате тепер бульйону було непереливки, Крохмальська попросила добавки і, коли її шлунок розтягнувся, либонь, аж до п’ят, зі смаком облизала ложку.

Своє захоплення Світлана висловила господині, від чого ця чомусь зніяковіла. Враження від розсолу зіпсували мухи, що надлетіли, наче дугласи[2]. Вони не лише безцеремонно пікетували тарілки з першою гарячою стравою, а й зазирали гості в рот. Цидулка, зовсім не зважаючи на цих зайд, підняла чарку за упокій Світланиної родички і, як годиться в таких випадках, намагалася сказати про неї щось хороше.

– Коли ваша цьоця відійшла до більшості, – почала згадувати поштарка небіжчицю, активно ворушачи бровенятами, – то обертівці три дні співали, танцювали й бавилися у всілякі ігри, а на її поминках голова сільради сказав золоті слова: «Святою людиною була покійна. І щоби їй на тому світі ліпше жилося, то заспіваймо їй «Многая і благая літа»…

– Цьоцю Зоню, я дуже відчуваю, коли мені кажуть неправду, – перебила Цидулку Світлана, не в стані далі вислуховувати нісенітниці. – Розумію, що про мертвого треба говорити або щось добре, або взагалі нічого, але мені важливо довідатися, якою насправді була моя тітка! Бо з родичами у мене негусто.

– То що ви хочете знати? – розгубилася Зоня.

– Мене, наприклад, цікавить, чому тітка померла неодруженою? І взагалі, чому в неї не було нащадків, ну, хоча б незаконнонароджених? – розпитувала поштарку Світлана, пригадуючи напучування свого професора.

– Ваша цьоця, вона весь час повторювала, що потрібно будувати нове життя і що Крупська[3], мовляв, також дітей не мала.

Чим довше слухала Світлана розповідь листоноші про свою родичку, тим дужче переконувалася, що вона в Обертівці була справдешньою білою вороною. Читала трактористам у полі «Капітал» Карла Маркса; вривалася до сільського клубу і припиняла танці у розпалі, репетуючи: «Гайда на поле! Витрачаєте силу на гопанки, а за селом змерзлу капусту зібрати нікому!»; а, заставши у темному саду закоханих, розганяла їх хворостиною, примовляючи: «Як можете обніматися, коли в Африці плачуть голодні діти?» То ж, запросивши її на весілля чи якусь вечірку, місцеві мешканці молили Бога, аби учительці історії щось таки завадило приплуганитися на гостину. Бо інакше уся забава піде шкереберть. Добряче гульнувши, гості починали співати про любов, зраду й розлуку, а Крохмальська цього не могла слухати, вважаючи, що репертуар обертівців годиться лише для загниваючого капіталізму. І при цьому цитувала одного радянського поета:

А коли тітонька заблукає, бувало, в крамницю, то її відвідини ставали справжньою халепою для народу! Вона хапала за комір якого-небудь сіромаху й горлала:

– Нащо понабирали аж шість буханців хліба, чемодан сірників та мішок цукру? Негайно поверніть на місце народне добро! Де ваша свідомість?

– А