Скелет у шафі - Леся Бернакевич

Новина Цидулки здивувала місіонерку не менше, ніж би вона почула, що тутешнім мешканцям за каструлю служить обрубок бамбука.

– Але вам було мало того, що ви співали славу моїй локшині, – продовжувала Зоня, – ви її ще й повністю з’їли і попросили добавки! Повірте, мені для вас не шкода миски зупи, але у нас погано думають про людину, яка в гостях напихає свій живіт, мов силосну яму.

Світлана розгубилася:

– А що я мала робити із вгощенням? – запитала спантеличено.

– Залишити. Половину… – відповіла незворушно Зоня. – Хай люди думають, що вас нічим не здивувати!

– Але ж тоді харчі змарнуються… – спробувала Крохмальська переконати Цидулку.

– У нас ніщо не пропадає, – запевнила Світлану Зоня. – Усе доїдають свині, собаки, коти, кури…

«Таки вартувало їхати в Обертівку, – подумала Світлана. – Коли я розповім про ці дивовижі Трусевичу, то він лусне від сміху».

– Я думаю, що на сьогодні вистачить, – сказала на завершення Зоня.

– Ні-ні, – заперечила Світлана, – я би вас, цьоцю, слухала і слухала. Ви щоразу вказуйте мені на мої промахи. Гаразд? Ну, а тепер мені хотілося б побачити хату моєї тітки. До речі, як я повинна залишати гостину?

– З першої хвилини, як тільки сіли до столу, ви повинні раз-у-раз пориватися додому і весь час оглядатися на двері і тримати господарів у напрузі, – навчала Цидулка Світлану сільської житейської мудрості. – А коли нарешті підведетесь, то перепросіть господарів: «Вибачте, якщо було щось не так…» І жалкуйте, що завдали їм клопотів. А вони також просять вибачення у вас, бо ж раптом не догодили? – і вважаючи лекцію закінченою, Зоня добула із шухляди ключі.

– Я би хотіла у вас про ще щось спитати, – пригадала Світлана перед відходом. – Скажіть, це правда, що у вас випадає багато снігу?

«Нарешті, я зможу здійснити свою давню дитячу мрію, – подумала вона, коли Зоня пояснила їй, що кучугури під саму стріху – не фантастика. – Виліплю справжню снігову бабу, яку досі мені доводилося бачити лише на картинках». Адже там, де мешкала Світлана, ніколи не було вдосталь снігу. І коли, бувало, з неба підкинуть трохи цього матеріалу, то він швидко зникав, залишиться якась смужка, та і то діти нерідко полаються одне з одним через те, що котресь з них не надто ощадно формує сніжки!

У резиденції небіжчиці Світлану зустріли розгублені меблі такого предвічного покрою, що в неї відразу появилася можливість перенестися уявою в епоху зародження меблярства. Також тут не водилися ні вразлива порцеляна, ні ненадійні фужери. Піраміда бляшаних мисок та гурт невибагливих банячків на налавниках були поза конкуренцією і усім своїм виглядом засвідчували, що Крохмальська може їм довіритись і бути за них спокійною. Чим довше нова господиня роззирала декор тітчиної хати, тим більше доходила до висновку: листоноша не перебільшує, татовій сестрі таки бракувало клепки.

На службі в покійної ідеалістки було безліч речей, призначення яких Світлана не розуміла. Ну навіщо вона зберігала оцю дерев’яну штуку у формі літери «Т» із численною кількістю зубців і яку Крохмальскій доводилося зустрічати в підручнику з історії в розділі про кріпаків, які гарували на панщині? Також їй відразу спало на думку, що деякі речі тут лише місце займають і їх здалося б віддати до історичного музею. Але коли Світлана поділилася своїми думками з проводиркою, то ця лише докірливо головою похитала. І запевнила Світлану, що більшість предметів, особливо гасова лампа, заправлена нафтою, – не пережиток минулого, який Світлані доводилося бачити у шкільні роки в хрестоматії з української літературі і при якому швачка затерплими рученьками шиє одіж для вередливого паненяти. Це – цілком актуальна і необхідна річ, без якої у цьому ведмежому куті нема що робити. Адже в окрузі вимикали світло щоразу, як тільки почнеться дощ, а також тоді, коли їм захочеться!..

Придивляючись до життя-буття обертівців, Світлана з кожним днем усе більше й більше переконувалася в тому, що незвичайною була не лише її тітонька-фантазерка. Її сусіди також нехтували комфортом та зручностями: ніяк не хотіли позбутися серпів із косами, ні граблів з коромислами, і живучими у них були ще ночви та ступи. Не минуло і тижня, як вона розчарувалася у сільській романтиці: у неї ніяк не складалися взаємини з онучами, вона не могла привчити свої ноги ходити босими по стерні, не знаходила підходу до комашок. І якби не доручення професора-шкандиби, то вона хоч сьогодні готова була чкурнути туди, де під сонцем мліє асфальт, де втомлено повзають розлізлі від спеки тролейбуси і зрідка трапляються кущі, стрижені під бокс!

На Світлану ринув такий потік інформації про населення Обертівки, що невдовзі на стіл доктора Трусевича ліг рапорт такого змісту: «За моїми спостереженнями, обертівці не піддаються окультуренню, як п’яти – сонячному загару. Коли до аборигена приходять гості, то він нізащо не запропонує їм тапочок, боїться, щоб його не назвали чистоплюєм. За моїми спостереженнями, туземці не вміють беззвучно їсти, голосно сьорбають, досі не встигли завести знайомство зі столовими приборами, закуски беруть руками, хліб – виделкою, вміст із сільнички спершу висипають собі на долоню, а вже тоді – в страву! А місцеві господині вимішують салати не ложкою, а п’ятірнею, щоб він м’якішим був!

Як я уже пересвідчилася, обертівці не люблять виголошувати промови за столом. Взагалі, з першої хвилини застільного ритуалу господиня намагається видерти пляшку з рук благовірного, вважаючи, що він уже спожив свою мірку. Зате гостям