Скелет у шафі - Леся Бернакевич
– Ви що – сумніваєтеся в могутності і боєздатності нашої непереможної радянської армії? – запитувала історичка, пильно вдивляючись в очі вуйця.
– Та не сумніваюсь я, – виправдовувався винуватець, збліднувши. – Просто треба мати якісь запаси. Бо завтра всього цього не буде…
– Певно, що нічого не буде, якщо ви та подібні вам усе розхапали, – гриміла вчителька-утопістка на увесь магазин. – Корисливі істоти, ниці куркулі, не бачите світу далі свого пупа!..
Напередодні Різдва тітонька неодмінно здійснював рейд у домівки вчителів, завідувачки клубу, бібліотекарки та фельдшерки, аби переконатися, чи вони не труть мак на кутю, чи не смажать пампушків? Безцеремонно зазирала до усіх шпарин, чи не причаїлися там фігурки коня та півника, сплетені із соломи, пташки із яєчної шкаралупи, медові коржики у формі ангеликів і шопок та інші ритуальні ознаки одного з найбільших зимових свят? Відтак тітонька писала доноси до начальства у район. А напередодні Великодня вона стирчала перед церквою і не пропускала школярів святити пасхальні кошички. Навіть до поштарки якось прискіпалася. Як вам, каже, можна довіряти кореспонденцію, коли у вас досі на стінах – ікони? Побоюючись втратити працю, Зоня мусила сховати великомучеників до комори і почепила їх на стіну аж після смерті цієї мізантропки…
Розповідь Цидулки засмутила Світлану, і тепер їй було зрозуміло, чому при її появі деякі жінки осіняють себе хрестом. Вони вважали, що і небога Крохмальської – така ж дивачка. А це означало, що покумцятися з ними буде нелегко, хоча й реально. Просто їй, Світлані, потрібно стати такою ж, як вони.
Мовби відгадавши Світланині думки, Зоня поцікавилася, чи надовго вона у їхніх краях?
– Хочу довести до пуття тітчину хату, зробити у ній ремонт та й, мабуть, продам, якщо знайдеться пристойний покупець… – проливши у своє нутро останню ложку юшки, поділилася своїми планами Світлана з листоношею. – Але я сюди приїхала не тільки хату полагодити. Як і моя тітка, я – історик за фахом, ні-ні, не така, як моя родичка, – замахала руками Світлана, помітивши, як очі листоноші враз затьмарилися. – Я досліджую… життя князя Данила Галицького, який колись бував у цих краях.
– Що ви кажете! – вигукнула листоноша. – А чому він сюди приїжджав?
– Отож я і хочу дослідити, що він тут у Обертівці робив, як нас з вами тут не було, й написати про це науковий трактат.
– Ой, як цікаво! – вигукнула Цидулка. – Нарешті і наша Обертівка в історію попаде!
– Авжеж, проте ви мені, цьоцю Зоню, повинні в цьому допомогти, – перебила Світлана радісні дифірамби Цидулки.
– Я? – отетеріла листоноша. – Чим я, напівграмотна селянка, можу зарадити вам, ученій пані з міста?
– Цьоцю Зоню, не хвилюйтеся, – поспішила заспокоїти господиню Світлана. – Для того, аби мені підсобити, – не потрібно закінчувати академію.
– Ну, то що ви хочете? Я постараюся, якщо це можливо, – пообіцяла Цидулка і, поклавши пальці рук на коліна, приготувалася вислухати Світланині побажання.
– Цьоцю Зоню, я і народилася, і жила в місті, через те дуже незручно почуваюся серед тутешніх людей, – зізналася Світлана господині – Чи не були б ви такі ласкаві, щоб навчити мене місцевих звичаїв?
– З радістю! – погодилася листоноша.
– Але чи не запізно мені… вчитися? – засумнівалася Світлана в своїх можливостях.
– Не святі горшки ліплять, – підбадьорила Крохмальську листоноша, щаслива від того, що зможе прислужитися вченій пані. – Хоча в нас цьому навчаються з пелюшок, та ви – ще молода, тож швидко опануєте мою науку…
– Ой, боюся, що нічого у мене не вийде… – зніяковіла Світлана.
– Ви – дівчина освічена і якщо дуже постараєтеся, то перевершите навіть усіх наших обертівців… – висловила сподівання Цидулка.
– Гаразд, я готова освоювати цю науку хоч зараз…
– А ви не станете ображатися? – запитала стурбовано Зоня. – Бо те, що від мене почуєте, вам може не сподобатися…
Отримавши від Світлани запевнення, що вона спокійно ставиться до критики, Зоня сказала:
– Почнемо з того, що ви не вмієте поводитися за столом. Так-так… Коли я вас запросила обідати, ви (тільки не гнівайтеся!) тут же дали згоду…
– Ну й що ж у цьому поганого? – спитала вражено Світлана.
– У нас не заведено гоститися після першого запрошення, – пояснила Зоня. – Адже людина вас може кликати лише задля годиться, в надії, що ви – добре виховані і… відмовитеся. Як жартують у нашій стороні: «Запрошуємо вас сердечно, але ви не приходьте конечно!» Лише коли послідує третя просьба, то є для вас знак, що господарі направду раді бачити вас на своїй гостині… Але навіть якщо ви взялися за ложку, то не забувайте раз-у-раз бідкатися: «Ой, як вам то, певно, дорого коштує!» Проте ви не здогадалися мені поспівчувати…
– І хто би подумав! – почервонівши, вигукнула приїжджа. – Гаразд, а що я ще не так вчинила?
– Всього й не перелічити, бо далі ви взагалі почали робити нечувані речі! – мовила господиня, розпалюючись дедалі дужче. Видко, її дуже вразили «грубі» манери гості. – Ви розхвалювали мій розсіл!
– Даруйте, що ж у цьому поганого! – вигукнула приблуда. – Сказати про страву добре слово – означає зробити комплімент кулінарним здібностям господині. А той, хто скупиться на люб’язності, отримує репутацію бевзя, невігласа, селю…Пробачте…
– Так це ж у вас, – відказала Зоня, вдавши, мов би не почула останніх слів гості. – А у нас про ту людину, яка лакомо їсть, сторонні можуть подумати, що вона ніколи цих наїдків не пробувала і взагалі нічого не
