Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
— Обличчя не важливо, — ледве чутно прошепотіла дівчина.
— Що? — перепитав Сергійович, не впевнений, що почув правильно.
— Обличчя не важливе, — повторила Айше ледь голосніше, — у Аллаха нема обличчя, а він є.
— Як же? — здивувався гість. — Але якщо це обличчя рідної людини?
Айше заперечливо мотнула головою.
— Воно міняється... — Айше перейшла на шепіт.
— Для цього і роблять фотографії, щоб пам’ятати, — Сергійович промовив замислено і знизав плечима, намагаючись зрозуміти Айше. — Чи у вас не фотографуються?
— Фотографуються, — личко її виразило тепер подив. — Звичайно, фотографуються...
Вона піднялася зі стільця, підійшла до серванта. Висунула нижній ящик і повернулася до столу з книжкою у руках. Відкрила її, і зрозумів Сергійович, що то не книжка, а фотоальбом.
— Ось, — вона підсунула альбом Сергійовичу. — Тут наші фотографії. І тато там.
Пасічник правою рукою розкрив альбом, ближче до себе присунув. На першій фотографії — пара молодят: Ахтем і Айсилу. Юні, щасливі. Він у синьому костюмі, на голові біла феска. Вона у білій сукні з блакитним поясом, на голові також феска, тільки голуба, і вища, ніж у нареченого. Перегорнув сторінку — молоді ведуть коня. Придивився до обличчя Ахтема. Дивно, але не впізнавав він його зараз. Знав, що то Ахтем по тому, що поряд з ним Айсилу. Айсилу, звичайно, теж зараз не така, як на світлині.
— Обличчя не важливе, — прозвучав голосок Айше.
Він став гортати товсті сторінки одну за іншою. Подивився наступні фото вже не так уважно, поки не здалося йому, що прогортав щось знайоме. Повернувся до фотографії, що промайнула — це було єдине групове фото, що трапилося йому в альбомі, на якому у три ряди стояло чоловік п’ятдесят, а то й більше. Стояли на сходах до красивої старовинної будівлі. І будівля здалася знайома, ніби Сергійович там також був.
Він задумався. Закрив очі.
— От дурень! — прошепотів про себе. — Це ж Слов’яногорськ! З’їзд бджолярів!
Нахилився ближче до фотографії, став у обличчя вдивлятися. Але обличчя були дрібними, при наближенні замість того, щоб ставати більш чіткими, вони зливалися.
— Айше, а де тут твій тато? — гість підняв очі на дівчинку.
Вона підійшла, уважно придивилася і впевнено пальчиком вказала на людину, що стояла у другому ряду з лівого краю. Сергійович безпомічно втупився у обличчя Ахтема.
— А у вас є лупа? — знову підняв погляд на Айше.
Вона принесла. Сергійович узяв лупу на ручці, підніс до світлини. Вгледівся у обличчя Ахтема. Так, це був він. Худий, вилицюватий, з акуратно підстриженими вусиками, ніби намальованими тушшю під носом. Рука сама повела лупу по обличчям інших учасників з’їзду. Дивно, але і всі решта йому видавалися цілковито незнайомими.
«Ну так, скільки часу минуло, — подумав. І раптом завмер злякано. — Я ж також тут маю бути!»
Знову поводив лупою по обличчях. Потім розгублено і прохально на Айше глянув.
— А ти можеш мені допомогти? — попросив. — Спробуй мене тут знайти? Я там також маю бути!
Вона підійшла ближче, торкнулася правим плечем його лівої руки, вгледілася у знімок. Потім обернулася до Сергійовича, уважно його обличчя роздивилася. Сергійович ледь помітно посміхнувся, зрадівши тому, що ліва рука дотик плеча Айше відчула.
А її пальчик тим часом придавив фігуру чоловіка у верхньому ряду справа.
— Ось ви! — твердо сказала вона і зробила крок назад.
Сергійович навів лупу на правий край групи, на обличчя, вказане Айше. Молодий чоловік, круглолиций, поголений, коротка зачіска, сірий піджак чи костюм. Важко сказати, адже брюк не видно.
«Я? — засумнівався подумки Сергійович. — Ні, не схожий...»
Озирнувся на трюмо.
— У вас дзеркало є? Щоб подивитися?
— У ванні, — відповіла Айше.
Увімкнувши світло, увійшов Сергійович у затишну ванну кімнату. Під пахвою лівої руки — збільшувальне скло на ручці, у правій — альбом відкритий. Зупинився перед умивальником, втупився у настінне дзеркало, став своє неголене, обвітрене обличчя розглядати. Підняв ближче до очей альбом, направив лупу на обличчя себе молодого.
— Ну так, — видихнув. — Я це.
Почув, як у коридорі відкрилися двері. Вийшов і зіштовхнувся з Айсилу. Вона уже капці взувала.
64
За обідом, простеньким і більш схожим на перекуску, жалівся Сергійович господині на настрій, на безсонну ніч і на ліву руку. Айсилу слухала на піввуха і про щось своє думала. Але кивала, намазуючи на розрізаний коржик м’яке масло.
Гість, дивлячись у її сумні очі, замовк.
«Що ж це я? — подумав важко. — У неї чоловіка вбили, сина арештували, а я їй про те, що спати не можу...»
— Вибачте, — проговорив чітко. — Я не вчасно... зі своїми нісенітницями... У вас своєї біди...
— А що рука? — ніби прокинулася Айсилу, відволіклася від своїх думок. — У нас тут лікарня є, можна до лікаря.
— Та мені б вулики перенести, я б своїм способом спробував... Я вже кілька разів сном на вуликах лікувався.
— І допомагало?
— Допоможе! Мені б аби хто підсобив тільки їх разом зіставити. Їх для цього шість треба, але один у мене феесбешники забрали. Сказали, щоб бджіл на хвороби перевірити. Я от теж спитати хотів. У вас вулики на перевірку часто забирають?
— У нас не забирали, — обличчя Айсилу виразило здивування. — Я зараз спитаю...
Вона дістала мобільний, подзвонила комусь. Прислухався Сергійович до дзюркотання не зрозумілої йому татарської мови. Кілька разів незнайоме слово «köpekler»[6] прозвучало. Оживився пасічник при словах «balqurtlar» та «balqurtlar sepeti». Стрепенувся.
«Балкьуртлар — бджоли, балкьуртлар сапети — вулик», — повторив він подумки. Пригадав, що Бакир його цим словам на пасіці вчив.
— Ні, такого не було ще, — повідомила Айсилу Сергійовичу, заховавши мобільних. У Албаті ще вулики ні в кого не забирали.
Після хвилинної тиші, що виникла, гість знову заговорив про те, що допомога йому потрібна, щоб вулики у лежанку зіставити.
— Ну ходімо, — запропонувала Айсилу.
— Зараз рано, — сказав Сергійович. — Треба під сутінки. Коли бджоли у вулики повернуться. Щоб вони не заплуталися. Вони ж
