Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Важливе завдання — розвідати настрій частин і добути безпосередні вістки з фронту. Раджу хлопцям, щоб, кому буде зручніше — вступив добровольцем до переходячої частини і побувши в ній два-три дні, вивідав що треба.

Оля іронічно посміхнулася:

— Не багато довідаються. Це завдання я беру на себе. Відвідаю якийсь штаб, погощу там добу...

— Це не так легко. Штабовці обережні...

— О — не журіться цим, — робота для мене знайома. Неначе згадавши щось, дівчина усміхнулася очима і крайчиками уст якось дивно «зловіще», а в кожному разі злорадно.

Взявши десяток козаків, відпроваджуємо з Андрієм розвідчиків за ліс. Оля йшла до міста Ново-Миргорода, що через нього йшов найбільший рух частини. Пославши наперед двох козаків, щоб поглянули, чи нема під лісом яких заблуканих будьоновців, іду з нею в потрібному напрямку, обговорюючи ще по дорозі справу. Була спокійна, як би йшла от-так собі, на прохід. Питаю її, як уявляє собі гостину в большевицькому штабі. Засміялася.

— Я, бачите, «дружина червоного командира, що пішов з таким чи ще там яким полком на петлюрівський фронт і не дає про себе вісти». Хіба ж не маю права попитувати за своїм коханим «оборонцем совітів»?! Може хто знає, що з тим полком і де він, бо хочу відшукати і стати добровольцем поруч свойого чоловіка. Полків я маю про запас декілька.

Ну, а з такою справою куди ж краще удатися, як не до якогось штабу?!

Та це не все. Ваш брат, особливо військовий — свиня! (Вибачте за вираз, пане осауле!). В кожному штабі знаходиться не один охотник потішити солом'яну вдовичку і хоч на якийсь час заступити їй чоловіка. І погостять гарненько, і підночувати запросять.

Засміялася знову з тією злою ноткою:

— Ваш брат скоро коло спіднички розкисає і язика розв'язує... Стало якось неприємно від того, що вона так «просто» ставить справу. Не хотілося вірити, що та дивна, задумана дівчина, що лякалася найменшої інтимности своїх товаришів, що вимагала без слів, щоб вони зовсім не добачали в ній жінки, так легко може «підночувати» з ворогами.

На краю ліса Оля витягнула із-за пазухи своєї свитки бравнінг, продула замок і винявши з магазинки набої, дбайливо перетерла їх хусткою. Те саме зробила з двома запасовими магазинками. Кажу їй, що краще б не брати із собою зброї, бо на випадок арешту, від якого можна викрутитися, револьвер може обтяжити підозріння.

— О — ні! Я без «товариша» — ані руш! А на «випадок» — то це ж «памятка від мойого коханого червоного командира. Подарував мені як... пращалася з ним»...

Засміялася своїм дивним сміхом, з домішкою якоїсь болючої іронії. Сама напрошувалася думка, що за жартівливими думками криється якась гірка правда. Набивши револьвер, сховала за пазуху.

— Ну, бувайте! Я ще зайду з хлопцями попращаюся. Роспитаю кубанців, де бій закінчився. Знаю той гайок — колись літом мріяла у ньому, вертаючись з розвідки.

— Не боїтеся іти вночі самі між трупи?

— Чого?!

Стиснула мені плече:

— Ви ж бачили Ворона і його хлопців?! Вони не могли інакше загинути. Чи ж не варто піти відшукати мертвого Ворона і гаряче поцілувати його?! Не варто поклонитися їх мертвим тілам і тіням, запозичити у них духа і віри?

Бувайте! За мене не турбуйтеся — я зроблю все і вернуся такою самою... живою і здоровою.

Провожаю поглядом струнку постать, аж злилася з ніччю. Уявляю собі її між сотнями ворожих і своїх трупів, саму, що вглядається у темряві в порубані обличчя і поза шкірою у мене біжить мороз...

* * *

Бригада, як і чорнолісці, «доночувала» у лісі при вогнищах. За шляхами стежили роз'їзди.

Тільки засіріло, наш штаб з кінною сотнею та Хмара із своїми двістідвадцяттю шаблями їдемо відвідати Чорного Ворона.

Виїхавши з ліса і перетявши шлях, їдемо навпростець полями. Їду попереді з Петренком, Хмарою і Чорнотою. З нами піджилий вже кубанець-будьоновець. Був то колишній підхорунжий Таманського полку, палкий приклонник кубанських самостійників Калабуха та Рябовола, служив у білих, потім попав до червоних. Останні були молоді козаки з йогож таки станиці. Порозмовлявши з ними, Хмара залишив їх у себе із зброєю на конях.

Ще здалека, на полях кругом ліска, видно темні клями. Кубанець оповідає:

— Як напали вони спочатку, так перший полк до половини вирубали. Приняли їх за своїх, підпустили близько, а тоді вже й розвинутися до бою не було часу. Кинулися на них два полки, що слідом йшли. Поки відходили в цей бік, відстрілюючись із тачанки, третій полк балкою обскочив з тилу. Ну й замкнули їх у тому гайку. Почали атакувати. Так куди там-не візьмеш! Підпустять, посічуть з тачанок, а тоді в контратаку. Ну, звідціль, звичайно — резерви в рух, щоб не прорвалися, — заженуть назад у лісок. З якого боку не кинуться до гайка — січуть кулемети, якби Бог зна скільки їх там було. Валяться коні, люди. Тоді командир дивізії наказав відійти на далекий стріл і пильнуючи щоб не прорвалися, підождати на артилерію. Під'їхала... Почали валити у лісок із восьми гармат. Як стало там гаряче, вискочило їх, менше уже, і — в атаку, на прорив. Ну, звичайно, зараз на них і з фронту, і з флангів — пішла рубанина. Козачня наша теж завзята, хоч комісарів червоних або Чека любить як і ви, а от звела їх сволочь жидівська в козацькі полки, дали волю на фронті — і — «да-йош Варшаву»! Кожний козак патріотом свойого полку став. А тут — горстка якась попала, наробила каші й не зробиш їм нічого!

Гордість, так би мовити, козацька заграла. Рубаються — аж лоскіт іде. А я із хлопцями у роз'їзді був від лісів. Дивлюся здалека — і такий мене жаль за серце взяв! Тут бурки козацькі — там бурки. Тут по козацьки їздець у сідлі сидить — і там по козацьки... Боже милий! — думаю — за що козак козака губить?! Кому на потіху?! Дивлюсь на хлопців — теж носи поспускали. Як, кажу, хлопці, думаєте? — Чи не по тамтому боці наше місце?! А наймолодший: «Та що там, підхорунжий, багато говорити. Їдем но, ближче до лісів. Казав мені один селянин, що у цих околицях немало партизанів».

Перші