Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Другого ранку все об'єднання вирушило в напрямку Черкас. Йшли трактом, що від Катеринослава через Черкаси веде понад Дніпро до Києва.
Чорний Ворон, а за ним наша бригада, йшли в авангарді. Проминувши довгу долину, оглядаємо з Петренком з гори повстанче військо, що кількакілометровим вужем вилося шляхом по долині. Поміж добре озброєними відділами виблискували на сонці своєю зброєю відділи, озброєні прив'язаними вздовж держака косами. Ділимося з Петренком спільною думкою: так мусів виглядати на початку похід Хмельницького. То була сила... Непевна, хитка, але й страшна сила в певних і нехитких руках вождя, що вірив би у самого себе і накинув би ту віру підвладним.
Напад на Черкаси мав відбутися вночі. Щоб у темноті пізнавати своїх, Блакитний дав наказ, щоб кожний повстанець перев'язав ліву руку соломяним перевеслом.
Ціль походу, звичайно, не оголошувалася. Підводою, добрими кіньми поїхав до Дніпра зв'язок, щоб переправившись човном, передати отаману Чорному, щоб той, як вспіє, напав вночі на мости з полтавського берега і відрізав червоним шлях відступу.
Підвечір, коли об'єднання стало на відпочинок, прибули до Степової дивізії зв'язки з Херсонщини, які розшукували вже кілька днів степовиків. Принесли вістку, що червоні частини палять і грабують села, із яких дивізія вийшла, розстрілюють на місці родини відсутніх повстанців.
Степовики замітінгували і поставили Блакитному вимогу, щоб змісця вів їх до своєї місцевости — рятувати хати. Спробувавши переконати, Блакитний прислав до нашого штабу Житкевича, який провадив у нього агентурну розвідку, з повідомленням, що складає з себе обов'язки командира об'єднання і вирушає з дивізією на Херсонщину.
З Житкевичем прийшла якась молода дівчина в селянському убранні, що підчас його розмови з нами стояла осторонь.
Житкевич показав на неї очима.
— Ця панночка хоче залишитися з вами і піти до Холодного Яру. Дуже добра розвідчиця.
— А хто вона? Звідкіль?
— Ну... сказала, що називається Ольга Кравченко. А звідкіля родом, хто батьки — я й не питався. Могла ж правди і не сказати...
Повстанче підпілля мало свої неписані приписи «етики». Розпитувати когось про місце уродження, правдиве прізвище, родинні зв'язки — не належало до «доброго тону». Це все речі цікаві для чекістів, шо любили мститися на родинах своїх противників, якщо їх самих не можна було досягнути. Ніхто із нас не був забезпечений, що не попаде в руки ворога і ніхто не може бути певним, що попавши у Чека, не зрадить під тортурами таємниць своїх товаришів. Тому краще не знати їх.
— Але — продовжував Житкевич — можете бути певні: дівчина ідейна й вірна. Ми вже перевірили її, як то кажуть, на сто відсотків. Мені дуже не хочеться розлучатися з нею, такої розвідчиці у мене вже не буде. Та не чую себе в праві насилувати її волі. Хоче перейти до Холодного Яру, бо каже, що степовики, вернувшись до своєї місцевости, розбредуться по хатах. Може й має рацію. Хотіла було піти із загоном Ворона — так там якийсь дурень з коханням її переслідує. Не зносить вона цього. І вам раджу, щоб поводилися з нею як з бойовим товаришем, недобачаючи в ній жінки. Тоді буде все добре. Посилати можете й у пекло по вуглики — принесе. Познайомив нас. Дівчина була дуже гарна з якоюсь дивною мішаниною наївно-дитячого і рішучого в обличчі. Дали їй місце на одній із тачанок і доручили візникові — піджилому мельничанинові турбуватися нічлігом і всім іншим.
Степовики дійшли з нами до села Руська Поляна. Там попрощалися і рушили, окружаючи Черкаси, до шляху на Чигирин. Чорний Ворон сердешно прощався з нами, особливо з Чорнотою, з яким міцно заприятелював.
— Ну, куди-ж ти тепер? — запитав поденервований подіями Андрій.
Ворон махнув рукою.
— В білий світ... Не маю що з вами вже робити та й із степовиками вже мені більше неподорозі. Той чорноліський медвідь — Хмара — мудріший, ніж я думав тоді, як він відмовився до об'єднання приставати. Тільки дурно час прогаяли. А як би відразу пішли були, не зупиняючись надовго, досіб могли армію мати і таких чудасій натворити, що тільки держись!
Я ось тільки у степ дивізію виведу, а там — бувайте здорові! Мої хлопці за хати давно забули. Щодня п'ятьдесять — сімдесять, а треба — то й сто верстов махну... Над морем побуваю, під фронт загляну, може й до Холодного Яру коли заверну...
Обминаючи колони степовиків, чорні примари тачанок і верхівців пірнули в темряву.
В Руській Поляні ми розділилися: Голий з частиною черкасців пішов обходити Черкаси зліва. Друга частина черкаських повстанців мала наступати разом з нашою бригадою понад залізницею. По дорозі зустрів нас наш розвідчик, що вертався із Черкас. Червоні вже знають про наближення повстанців. Дістали підкріплення зверху Дніпра — чотири пароходи піхоти. Один баталіон прибув увечері із за Дніпра. Всі жиди — мужчини, до старих пейсачів включно, одержали рушниці й, калатаючи зубами від страху, стали в лави оборонців міста. На станції — панцирний потяг, на Дніпрі стоять два бронеплави.
З маршем ми спізнилися і прийшли на край ліса, звідки видно було вже черкаські вогні, перед ранком. Черкасці хотіли наступати першими. Зрештою, для наступу всіма силами одночасно нас було просто забагато. Під містом була розлога рівнина і підставляти густі лави під кулемети не було сенсу.
Пускаєм наперед лави черкасців, а самі, розвинувшись в бойовий лад, йдемо на приличній віддалі. Черкасців у темноті не видно. Вогні всі більшають і яснішають. Нараз — кілька стрілів, за ними рясний вогонь з рушниць і кулеметів. Розляглося «Сла-а-ава-а!» повстанської лави — черкасці пішли в атаку. Може б вдалося було їм відразу збити ворога з позицій, та... на залізниці блиснула заграва з коміна паротягу. Бронепотяг, увігнавшись повним ходом аж на одну лінію з повстанчою лавою, почав з флангу кропити із кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса. 3 Дніпра одізвалися гармати бронеплавів і гранати почали вибухати
