Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Тут, мабуть, написано хадиси і настанови, якими довгобороді гладкі імами забивають голови своїм худим голодним учням.

— Ні, славний воїне, — відповів Хаджі Рахім. — Ця книга про великого Іскендера, завойовника всесвіту.

— Хотів би я послухати про цього хороброго вояку! Але тобі не залишилося часу. Зараз Азраїл понесе твою Душу.

Старий, який привів Хаджі Рахіма, одвів набік осла, не поспішаючи витягнув з-за пояса довгий тонкий ніж, яким м’ясники завжди ріжуть баранів, і схопив жорсткою рукою дервіша за підборіддя.

— Гей, діду, зажди різати! — крикнув хтось. — Наш начальник хоче дізнатися, що написано в інших книгах.

Напівзадушений дервіш прохрипів:

— В одній книзі описано подвиги славного барса пустелі Кара-Бургута, грози караванів…

— Зажди! Облиш його, старий!.. — сказав начальник ватаги й уважно почав перегортати книжку, розглядаючи малюнки, що зображували сутички воїнів.

Старий відштовхнув Хаджі Рахіма і, лаючись, одійшов.

Хаджі Рахім дивився на темне небо з яскравими зірками, на червоне потріскуюче полум’я багаття, на суворі обличчя присутніх, на пустельні піски навкруги і думав: «Звідки надійде порятунок? Якщо мене, бурлаку, ніхто не пожаліє, то ці воїни повинні жаліти хлопчика-зброяра, що вислизнув із мороку шахського підземелля. Але, навіть падаючи в безодню, дервіш не повинен сумувати: його плащ може зачепитися за виступ скелі або його підтримає крило пролітаючого орла…» А Туган поруч шепотів:

— Хіба ти не бачиш, що прийшов наш останній час?

— День ще не скінчився, — відповів дервіш. — Попереду довга ніч. Хто заздалегідь скаже, що вона принесе? «Чорний вершник» поклав книгу в жовтій шкіряній оправі на килимок перед собою і сказав:

— До ранкової зорі зосталося ждати недовго. Із стратою цього слуги невірних можемо не поспішати. Чи не послухаємо ми цього блукача, хай він нам розповість про подвиги якого-небудь сміливого богатиря.

Туган прошепотів:

— Невже, отакий принижений, стоячи на колінах, ти будеш їм розповідати? Не говори ні слова. Нехай вони краще заб’ють нас одразу!

— Потерпи, — відповів Хаджі Рахім. — Ніч довга, і майбутнє може стати незвичайним…

— Хай говорить! — сказали голоси. — Трапляється, що соловей у клітці співає краще, ніж на волі.

— Тоді слухайте, — почав Хаджі Рахім. — Я вам зараз розповім не про Дворогого Іскендера і не про Рустема і Зораба, а про славного степового розбійника Кара-Бургута і про туркменську дівчину Гюль-Джамал…

Зачувши слово «Гюль-Джамал», начальник ватаги пильно глянув на дервіша, брови його здивовано підвелись. Він ліг на правий бік; спершись на лікоть, він підпер щоку долонею і чорними блискучими очима став уважно вдивлятися у зв’язаного розповідача.

Коли вона йшла мимо швидкою ходою, вона краєм своєї одежі доторкнулася до мене.

«Гюль-Джамал була бідною пастушкою у бідному аулі у великій туркменській пустелі, — почав говорити співучим голосом Хаджі Рахім. — Гюль-Джамал знала багато пісень.

Окрема пісенька у неї була, щоб вести ягнят на водопій; інша, спокійна і радісна, умовляла ягнят мирно пастися і далеко не розходитись.

Але одна, тривожна пісенька, похмурими, уривчастими звуками попереджала тих, що заблудилися, про наближення хижого вовка, і ягнята, які мирно дрімали у затінку чахлого куща, разом схоплювались і швидко мчали туди, де на горбі стояла Гюль-Джамал з довгою палицею, а три великі кошлаті собаки з гавкотом бігали навколо відсталих і збирали в одну купу все стадо.

Всі пісеньки Гюль-Джамал вивчила од свого діда Коркуд-Чобана, який багато років був пастухом і награвав пісні на довгій дудці-сопілці. Все сйоє довге життя він був бідняком, наймався аульним пастухом і харчувався, переходячи по черзі з однієї юрти-до іншої, хоч він мав і свою, стару, покривлену, як він сам, юрту край аулу.

Він був самотній з того часу, як померли спочатку дружина, а потім два сини, забиті під час війни хорезм-шаха з вільними афганськими горянами.

Дочка пастуха, віддана заміж у віддалене кочовище, одного разу прийшла до нього, несучи на руках крихітну дівчинку, і, прохворівши кілька днів, померла. Її обличчя було геть усе в синяках. Що з нею трапилося, ніхто не знав, а старий Коркуд-Чобан на запитання відповідав:

— Мабуть, так захотів аллах! Не кожній дівчині трапляється добрий чоловік! — і затуляв широким рукавом зморшкувате обличчя.

Коркуд-Чобан спочатку оберігав і пестив свою внучку, як беріг би скульгавілу овечку, і, блукаючи з отарою по степу, носив дівчинку за спиною у шкіряному мішку, іноді разом з мекаючим хворим ягням.

Поступово Гюль-Джамал підростала, потім бігала вже з ним поруч; вона підспівувала тонким голоском дідові, коли він награвав на дудці, і стежила разом з собаками, щоб не відбилися ягнята. Коли Гюль-Джамал іще підросла, Коркуд раптом заявив, що він більше не буде пастухом, що він вирішив віднині лежати на повстині коло своєї старої юрти, а замість нього піде пасти молодих ягнят його онука. Саме тоді приїхала на облізлому ослі його стара сестра й оселилася з ним у юрті. Всі в аулі заговорили, що Коркуд зустрів у степу шайтана і продав йому онуку за дружину. Інші говорили, що дід знайшов у стародавній могилі скарб, і ще багато чого про нього вигадали. Але правильно те, що у Коркуда раптом з’явився старовинний мідний казан, над юртою завжди звивався димок і бідний пастух частував усіх прибулих чаєм.