Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
Але Берінг і в третьому мирному десятиріччі мало що розумів мовою переможців, не більш ніж декілька команд і уривків пісень армійських ансамблів, тож їхав собі у повній ейфорії під вогняними букетами феєрверку назустріч яскраво освітленому, променистому Брандові і зовсім не знав, що в ті дні, коли він мандрував Кам'яним Морем, на острові, що зветься Хонсю, загинув цілий світ.
Нагоя. Сам на сам із жахом, який означало в останніх новинах це ім'я, Лілі далеко випереджала своїх супутників: кожному тайфунові своє ім'я, захлинався транзисторний голос, Нагоя стане віднині іменем найбільшого вогненного урагану в усій історії воєн. Японський імператор покинув палац і в супроводі своїх розбитих генералів прибув на облавок американського лінкора «Міссурі». Там він довго і мовчки вклонявся, а потім підписав безумовну капітуляцію. Понад двадцять років війни — і безумовна капітуляція!
Поки мул йшов риссю до перших будинків Бранду сталевим мостом, що був яскраво освітлений високими ліхтарями, радіосигнал став таким чистим, що Лілі зменшила гучність. Поміж повідомленнями про японську капітуляцію та уривками з гавкітливих промов армійські радіостанції передавали не лише марші та гімни, але частіше за все, уже багато годин поспіль, найновіший шлягер: Lay that pistol down, babe, lay that pistol down…
За мостом височіли приміщення складів, оперезані рухомими рядками різнобарвних неонових написів, а перед ними — довгі шеренги вантажівок. Лілі зупинила мула біля величезної машини, навантаженої котушками кабелів, і вперше за довгий час озирнулася — подивитися, де її супутники. Вони були далеко, ще на тому березі річки, яка чорним потоком шуміла попід вогнями мосту. Берінг бачив, що Лілі зупинилася, і помахав рукою. Вона ніяк не відповіла, але чекала. Тепер вона нарешті чекала на нього.
Машини! Trucks! Ніколи ще Берінг не бачив одразу так багато потужних автомобілів. Немовби ця блискуча низка великих вантажівок, самоскидів та сідельних тягачів вишикувалася уздовж складів виключно з нагоди його прибуття на рівнину; він проїхав мостом до автостоянки, поборюючи спокусу спішитися і як слід роздивитися кожну машину.
Батько сприйняв авта так само байдуже, як і феєрверк і свято, галас якого долітав аж до річки. У заграві по той бік складів тепер чітко було чути маршову музику; якийсь трасуючий снаряд із завиванням здійнявся понад гофрованими залізними дахами, але старий нічого не питав, узагалі не говорив ані слова і вже не тримався за сина, просто сидів на коні, опустивши руки — втомлений, нескінченно втомлений вершник. Лише одного разу він підвів голову, коли на тлі всього цього святкового галасу раптом різко брязнуло залізо: загримівши зчіпками, рушили з місць вагони, дзенькнули стрілки, заверещали гальма. А потім, ніби видиво забутих часів, повз склади протупотів локомотив і так швидко зник у темряві, що навіть у Берінга на мить проскочила думка: невже обман зору? Але ж сумніватися не доводилося. Поміж пакгаузами бігли блискучі рейки. За цими бараками був Брандський вокзал. Поїзди котилися з Бранду в світ широкий.
Лілі лише недбало кивнула, коли Берінг запитав: залізниця? — спитав як той, хто вчиться вимовляти нове слово. Вона вказала у темряву, де зник локомотив: уперед, вниз по схилові, далі через насип… вона знала коротку дорогу між запасними шляхами та централізаційними постами, що вела до центру міста, до казарм, до Великого лазарету. Хоча в її голосі вже не відчувалося тієї ненависті та презирства, які вона вихлюпнула на Берінга серед карстів, тепер вона лише віддавала розпорядження, накази: Вперед. Стій. Далі…
Перед тим як вершники ризикнули вибратися з безлюдної привокзальної території до тріумфуючого Бранду, Лілі дозволила Берінговій кобилі підійти зовсім близько до мула: Стій. Там, попереду, під ось цією навантажувальною платформою, Берінг має залишити свою зброю. Там, під присипаною вугільним пилом чавунною кришкою, була схованка, якою вона користувалася саме з цією метою. Якщо військовий патруль виявить у цивільного зброю, не допоможе ні перепустка, видана моорським секретаріатом, ні охоронна грамота Собачого Короля. Бранд — це не Моор. У Бранді королів нема. У Бранді панувала Армія. І стіни тут мали очі.
І цю зброю викинути? Поховати в закіптюженій дірі під залізничним насипом безцінний пістолет майора Елліота, пістолет Собачого Короля, його пістолет? Ні, на це Охоронець не згоден. Хай навіть Лілі навіки його зненавидить, а Собачий Король не матиме в ньому потреби, нехай захищати і рятувати буде вже нічого, крім власної шкури, він більше ніколи не віддасть себе на поталу цього світу беззбройним, ніколи. Він носив зброю добре прихованою. Вона була секретом його непереможної сили: він міг атакувати, а не просто тікати, не просто боронитися. Він міг поранити. Міг паралізувати. Міг убити. Ні, він поїде озброєним і до Великого лазарету, і навіть до штаб-квартири Армії. Та і який військовий патруль надумає чіплятися до верхівця на селянській коняці, з купою клунків, до того ж зі старим, що втомлено сидить за спиною? Бранд святкує. А таких убогих вершників взагалі багато.
Багато? Лілі недбало махнула рукою назад, на рейки та автостоянку. Вершників багато лише там, де нема залізниці, доріг, шосе, автомобілів. Бранд — це не Моор… То Берінг не бажає ні на день розставатися зі своєю зброєю? Гаразд. Їдемо далі. Вона його попередила.
До Великого лазарету вони їхали немов через військовий табір, що святкує перемогу. У казанах похідних кухонь, біля яких юрмилися цивільні та солдати, парували гострі, пряні супи й пунш. Біля головних воріт Казарми імені Стелламура, казали в натовпі, роздають навіть безалкогольне баночне пиво.
На цих майданах, на цих вулицях кожен був переможцем. Деякі з них пропонували моорським вершникам склянку шнапсу або пуншу, а коли Лілі відкидала їхні запрошення, вигукували їм услід жарти і пили за здоров'я бідолашного мула, якому доводиться везти таку гордовиту дівчину. Далі. Берінг розумів, що ці горлопани ображають Лілі, але не робив нічого такого,
