Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Авта, рельси, злітні смуги! Лінії високої напруги, універсальні магазини! Сміттєві баки, повні делікатесів, цілі казани пуншу — і стільки м'яса, що на ньому навіть вуличні собацюри гладшали; це була спокута, це була кара, яку великий мироносець призначив рівнині? Це була кара? Так? Гівно прокляте.

Хіба на рівнині не було баракових таборів? Не було вапнякових кар'єрів, забитих трупами? А Бранд, і Галль, і Великий Відень, і всі решта так звані зони відбудови на мапі в моорському секретаріаті не посилали солдатів на війну проти Стелламура та його союзників? Може, поголівно вся армія сталламурівських ворогів складалася виключно з мешканців десятка селищ у високогірній глушині, що продувалися всіма вітрами, може, тільки там вірили в остаточну перемогу, вірили до тих пір, доки ця армія не була втоптана в землю?

І тоді, напевно, цілком справедливо, що Моор та приозер'я все ще спокутують свою провину, зараз, по двох десятиліттях після війни, все ще спокутують, тим часом як на рівнині влаштовують феєрверки і на кожній вуличці стоять рядами лімузини?

Усе для пам'ятників, усе для поминальних будинків та меморіальних дошок! — адже саме так торочили, коли відправляли з моорської каменоломні на рівнину величезні гранітні блоки, тоді ще, коли цей граніт був бездоганно щільним, а не крихким і пронизаним тріщинкуватими жилками. Все для миру. Все для великої справи пам'яті… Гівно.

Де ж тоді ці меморіальні дошки? Пам'ятники? Написи? Тут повно пафосних фасадів, на віки вічні одягнутих у полірований граніт, але це аж ніяк не Храми пам'яті, які звеличував у святкових промовах моорський секретар, — і там усередині не було ані палаючих свічок, ані смолоскипів, ані кам'яних блоків з викарбуваними на них іменами, ані меморіальних дошок з висловами мироносця, як у поминальних будинках приозер'я, там було… біс його знає, що містили в собі ці палаци — сейфи, товарні склади, казино, армійські борделі й так далі…

Те, що й тут знайшовся майдан Миру з пам'ятником Стелламурові посередині, в кращому разі лише нагадувало, що Верховний суддя у своїй резиденції на острові Мангеттен з дня на день все глибше впадав у старечий маразм. Ніколи не забудемо! Цей пристаркуватий дурень сидів у інвалідному візку, двічі на рік, запинаючись, бурмотів з папірця промови, а при цьому навіть власного імені вже, напевно, не пам'ятав.

— Все брехня! — крикнув Берінг до величезного, на всю стіну, плаката, на якому виднілася збільшена до гігантських розмірів постать якогось кіношного героя. — Все брехня!

Нехай моорські та айзенауські спокутники шмарують свої дурнуваті пики сажею хоч сто разів лише тому, що якийсь залежний від Армії секретар відвалить їм за це додаткові талони на тютюн і каву чи мішок бобів, але так чи інакше там ще були ці трикляті процесії. І нехай Великий напис у каменоломні зникає серед гір жорстви, заростає мохом і поступово розвалюється, але разом з ним розвалююються «Ґранд-готель», «Бельвю», «Стелла Поляріс» і всі ці вілли та Собачі доми! Розвалююються! А не постають з руїн, прикрашені неоновими написами й одягнуті в полірований граніт, як вежі Бранду!

Хороша справедливість: рівнина мерехтить і сяє як суцільний парк розваг, а нагорі, біля моорського причалу та попід скелями Сліпого берега, в річниці досі підіймають чорні прапори і розвішують транспаранти. Ніколи не забудемо. Не вбивай. Браво! Телепні з громад спокутників ще й потім цілими годинами скандують такі заповіді й тягають на вишитих транспарантах полями, а фасадами Бранду річкою тече світлова реклама. У Моорі стоять руїни. У Бранді — універсальні магазини. Велика спокутницька вистава мироносця Стелламура, очевидно, розігрується лише там, де інших подій розігрується не дуже-то багато і жодного зиску не виловиш. Многая літа Верховному судді Стелламурові!

— Геть звідси, кобиздох! — гаркнув Берінг, влупивши по морді кудлатому тер'єрові, що хотів облизати йому обличчя. Собака, скиглячи, відбіг у ніч.

Десь серед цього мороку, високо-високо у Кам'яному Морі, лежав Моор, втомлений, загрузлий в минулому, поки Бранд купався в електричному сяйві прекрасного майбутнього.

А майбутнє Моору? Скоро й Моор спалахне вогнями — блискавками дульного полум'я, вибухами гранат, стовпами вогню… Четвертий блок. Район цілі Моор. Стратегічний плацдарм Моор. Полігон Моор. Це було майбутнє. Артилерійськими снарядами — по руїнах «Ґранд-готелю». Ракетами — по «Бельвю». Бомбами — по водолікарні, по метеовежі, по віллі «Флора»… Майбутнє Моору і всіх глухих приозерних селищ було схожим лише на ніч того бомбардування, яка в нього, робітника в Собачому домі, значилася в перепустці як дата народження. Майбутнім Моору було минуле.

Ніколи не забудемо.

Все забудемо.

Він спить?

І просто бачить своє виснаження уві сні? Свою лють?

Берінг не поворухнувся, коли після закінчення останнього сеансу в кінопалаці глядачі, сміючись, довго через нього переступали. Йому снилися собаки. Снилося, як зграя Собачого Короля кидається на їдло, яке він щовечора кидав черпаком до мисок. Він лежав на вологій землі і якраз накидав до цих мисок останню порцію, коли побитий тер'єр знову, припадаючи до землі, обережно підкрався з темряви і повільно витягнув у нього з тієї руки, в якій був затиснутий полоник, пластиковий пакет з недоїдками.

Собака вчув, як глибоко спить його супротивник, і не втік зі здобиччю, а розірвав пакет поряд з кулаком, що його вдарив, і жадібно заковтнув шматки сендвічів, сардельки, солоне печиво і навіть сушені груші, підібрані Берінгом зі святкових столів переможців.

Коли пограбований прокинувся, він побачив у світанковій сірості перед собою чорні шнуровані чоботи, а потім, високо над цим шкіряним блиском, темні на тлі неба, що ставало все світлішим, — два обличчя, що дивилися вниз, на нього.

Військова поліція.

— Документи! — наказало