Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Лілі затуляє вуха і все одно чує не лише швидку чергу пострілів, але й металеве клацання подавального механізму, а потім навіть високий, замалим не веселий дзенькіт, з яким розлітаються по каменях стріляні гільзи. Шум убивства пробивається крізь притулені до вух долоні. Тепер і Лілі зістрибує з мула.

Берінг ще ніколи не тримав у руках такої зброї, та все ж діє так упевнено, немов це й не гвинтівка, а якийсь давно відомий ковальський інструмент або важіль управління однієї з розвалюх «залізного саду»: він стріляє, подавальний важіль під його рукою так і ходить туди-сюди, летять додолу стріляні гільзи, а палець вже знову на спусковому гачку. Він стріляє. Досилає патрон. Стріляє.

Стакато пострілів тріщить у вухах, рве слух пронизливим болем, по той бік якого настає глухота, де немає більше ані голосів, ані болю, ані звуків, лише одне нескінченне, співуче гудіння десь глибоко в голові.

Берінг відстрілює п'ять патронів, і стріляє він не лише по своїх ворогах, але й — з куди більшою ненавистю — по темній мерехтливій плямі, по дірі у своєму світі, в якій уже майже зникли його мішені, що все далі зменшувалися.

Перша куля б'є в камінь. Крадії курей, тепер уже в паніці, мчать далі. Два наступні постріли теж лише вибивають фонтанчики вапняку та перламутру на шляху їхньої втечі.

Лише після четвертого пострілу — чи це був п'ятий? — вони прозвучали майже одночасно, тому неможливо сказати, який з них влучив у ціль, — один з утікачів, той, чий пернатий вантаж важче, здіймає руки вгору, наче хоче злетіти.

Але він не злітає. Він падає. Падає у хмарі пір'я та пуху, широко розкинуті, тріпотливі руки б'ються об каміння.

Берінг зовсім близько до своєї жертви, він невідривно дивиться у приціл, а бачить — Амбраса. Тоді як другий ворог мовчки, у смертельному жахові, біжить усе далі, ховаючись у глушині, Берінг думає про Амбраса. Якби Амбрас був на місці жертви, чи зміг би він підвести руки так само високо над головою? Чи звільнив би його цей постріл від каліцтва? Назавжди.

Тепер, нарешті поціливши, охоронець думає про хазяїна. Про ворогів він більше не думає. Тому що тепер поруч із ним Лілі. Вона хапає його за волосся, вириває за нього з його глухоти, вибиває з рук гвинтівку і кричить: Припини, припини, покидьок, припини негайно!

Ці обурені крики, які вже нічого не зупинять і не врятують, — останнє, що чує у своєму світі підстрелений, думаючи напевно, що вся злість цього крику адресована йому, йому одному, адже поки на нього сиплються розмаяні пострілом пушинки, поки скляніють очі, щоб лишитися назавжди розплющеними, він повільно, нескінченно повільно обертає обличчя до цієї далекої крикливої жінки.

Але ні жінка, ні стрілець поруч із нею, прикритий скельним виступом і невидимий для підстреленого, не бачать його неймовірного зусилля. Вони бачать лише одне одного. Не зводять одне з одного очей. Ненавидять одне одного. Цієї миті вони розлучаються назавжди, ось так само як він, голомозий крадій курей, людина-птах при смерті, розлучається зараз з ними і з усім на світі.

Вогні, безліч вогнів: промені прожекторів, що ковзають один за одним або перехрещуються; пальці світла, простягнуті в ніч, тонуть у ній і знову, вже в іншому місці, постають з мороку. Червоні сигнальні вогні. Блималки. Рядки, брили, трепетні візерунки освітлених вікон; хмари іскор! Пронизані світлом вежі та палаци — чи це все багатоповерхові будинки? Казарми? Викройки зі світла: розтягнуті у нескінченність світляні траси нічних вулиць і проспектів; розшиті іскрами посадкові смути, спіральні туманності. Плинні вогні, вогні, що скачуть, мерехтять, м'які, теплі і сліпучо-блакитні; плетені вогненні гірлянди та вогні, що тихо і ледь примітно пульсують, як зірки цієї літньої ночі, що сяють крізь термальні вихори і течії.

Першим, що побачили на рівнині мандрівники, що прямували до Бранда, був світловий хаос. Берінг відчув, як злість на Лілі і напружена настороженість, з якою він цілий день виглядав голомозого втікача або мстиву банду, перетворюються на полегшення, навіть на ейфорію. Карстове поле, що всю дорогу мелькало перед очима, ніби кінь біг на місці, раптом лишилося далеко позаду, так само далеко, як Моор, як Собачий дім; так само далеко, як усе те, звідки він прийшов. Там унизу лежав Бранд.

Нарешті Бранд.

Лілі протягом усього шляху з карстового поля зробила один-єдиний привал біля водоспаду, щоб напоїти мула: якщо голомозий втікач все ж таки був розвідником, тоді вони мусять сьогодні ж дістатися рівнини. І вони їхали і їхали аж до ночі, голими відгалуженнями Кам'яного Моря, пологими схилами горбів, потім — крутим серпантином дороги — назустріч вогням Бранду. Дорога була доброю.

Вони саме дісталися безлюдного контрольного посту, проминули темне, зміцнене мішками з піском приміщення варти і піднятий шлагбаум, коли з іскристої глибини — спершу поодинці, потім усе стрімкіше й рясніше — із завиванням ударили вгору вогненні снопи, полум’яні кулі. Мул Лілі йшов спокійно, підкорюючись залізному хвату хазяйки, але кобила Берінга мало не понесла: ніби захист для неї був лиш там, де ставив свої копита мул, вона кинулася вперед, до вершниці.

— Там що, бій?.. — запитав Берінг ніби сам до себе і заспокійливо погладив кінську шию. — Там бій.

— Бій? — Не відриваючи погляду від вогнів, Лілі крутила ручки транзистора. Тріскотіння й шум перешкод з динаміка не слабшали. — Там не бій. Там свято. — Наскільки ж іншим, незнайомим був її голос після стількох годин мовчання.

Усі троє — Вояка після стрілянини на карстовому полі теж ніби назавжди