Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— Мені треба до Патрика Невіля, терміново.

— Він чекає на вас?

— Зателефонуйте! Зателефонуйте йому, заради бога!

Консьєрж зняв слухавку.

— Доброго вечора, пане, перепрошую за клопіт, тут до вас пан…

— Вуді, — сказав Вуді.

— Пан Вуді… добре.

Консьєрж поклав слухавку і кивнув Вуді на ліфт. Піднявшись на двадцять третій поверх, хлопець кинувся до дверей Невіля. Патрик побачив його крізь вічко і відчинив, перш ніж він подзвонив.

— Що сталося, Вуді?

— Мені треба поговорити з тобою.

У Патриковому погляді він помітив вагання.

— Може, я заважаю…

— Ні, що ти, — відказав Патрик.

Вуді здавався схвильованим, тому Патрик не міг лишити його в такому стані. Він попросив його ввійти і запровадив до вітальні. Щойно ввійшовши, Вуді побачив стіл, накритий до Валентинового свята, зі свічками, великим букетом троянд, шампанським у відерці й двома повними келихами, до яких ніхто не доторкнувся.

— Патрику, мені дуже шкода, я не знав, що в тебе гості. Я ліпше піду.

— Не раніше, ніж розповіси мені, що сталося. Сядь.

— Але ж я завадив тобі…

— Не переймайся, — перепинив його Патрик. — Ти добре зробив, що прийшов. Зараз я дам тобі щось випити, і потім все мені розкажеш.

— Я хочу кави.

Патрик вийшов до кухні, покинувши Вуді у вітальні. Роззирнувшись довкруги, він угледів жіночий жакет і сумочку у фотелі. Патрикова подруга, подумав собі Вуді. Мабуть, ховається в сусідній кімнаті. Він і не знав, що в Патрика хтось є. Аж йому здалося, ніби він упізнає той жакет. Він спантеличено підвівся й підійшов ближче. У сумочці він побачив гаманець, дістав його і відкрив. Узяв першу-ліпшу кредитну картку і відчув, як його мало не знудило. Це було неймовірно. Тільки не вона. Він хотів упевнитися в цьому, тож метнувся до кімнати. Тієї миті з кухні вийшов Патрик. «Куди ти, Вуді? Зачекай!» Він поставив тацю з двома чашками кави і побіг за ним. Та Вуді вже вибіг у коридор і гарячково відчиняв двері до покоїв. І в Патриковій спальні він урешті побачив її, тітоньку Аніту.

— Вуді? — вигукнула вона.

Він стояв і не міг слова мовити. Патрик підійшов до нього.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він. — Ми тобі все пояснимо.

Вуді відіпхнув його з дороги і вибіг з кімнати. Тітонька Аніта кинулася за ним.

— Вуді! — вигукнула вона. — Вуді! Благаю тебе, зупинися!

Щоб не чекати ліфта, він помчав східцями. Вона поїхала ліфтом. Поки він спустився на перший поверх, вона вже чекала його там. Обняла його.

— Вуді, янголе мій, зачекай!

Він видерся з її обіймів.

— Облиш мене! Хвойда!

Він побіг, волаючи:

— Я все розкажу Солові!

Вона побігла за ним.

— Вуді, благаю тебе!

Він вибіг із будинку, опинився на тротуарі й, навіть не роззирнувшись навсібіч, помчав через дорогу до свого автомобіля. Йому хотілося поїхати далеко-далеко. Тітонька Аніта побігла за ним, не помітивши ваговоза, що мчав на повній швидкості, й він врізався в неї.

Частина третя

Книга Ґольдманів

(1960–1989) 

29

Цілісінький квітень я давав лад у домі мого дядечка. Спершу впорядковував папери, що трапляли на очі, а потім узявся до ґрунтовного загального прибирання.

Щоранку покидав я мій рай у Бока-Ратоні, щоб, проїхавши джунглі Маямі, опинитися нарешті на затишних вулицях Коконат Ґров. Щоразу, як я зупинявся перед будинком, у мене було таке враження, наче дядечко Сол і досі там, наче він чекає мене на терасі, як робив віддавна. Мене раптово вражала реальність замкнених на ключ дверей, які треба було відмикати, і в домі, де, хоч там прибирала служниця, яка регулярно навідувалася, панував дух пустки.

Я почав із найлегшого — з одягу, рушників, кухонного начиння, яке поскладав у коробки і віддав благодійним організаціям. Потім настала черга меблів, а це було складніше: хоч крісло, хоч ваза, хоч шафа — всі вони щось нагадували мені про дядечка. Він не зберіг нічого на згадку про Оук-Парк, та за ці п’ять років, коли я збув у нього стільки часу, в мене назбиралося чимало власних спогадів.

Потім були світлини й особисті речі. У шафах я знайшов цілі коробки родинних світлин. Я поринув у ті знімки, наче в криницю часу, почуваючи якесь аж щастя від зустрічі з Балтиморськими Ґольдманами, яких більше не було на світі. Та що більше я їх переглядав, то більше запитань у мене виникало.

Вряди-годи я відривався від того діла і телефонував Александрі. Вона рідко відповідала. Коли вона робила це, ми мовчали. Вона брала слухавку, і я казав:

— Вітаю, Александро.

— Вітаю, Маркусе.

І більш нічого. Гадаю, нам так багато треба було сказати одне одному, що ми не знали, з чого починати. Сім довгих років ми розмовляли кожнісінького дня. Стільки вечорів збули ми в розмовах! Стільки разів, коли я витягав її повечеряти десь у місті, ми залишалися останні в ресторані й знай балакали, поки кельнери замітали залу й готувалися замикати двері! І якщо нам так довго бракувало одне одного, то з чого повинні були ми починати, щоб розповісти про своє життя? Звісно ж, із мовчання. З отого довгого, майже магічного мовчання. Мовчання, що, наче обслона, огортало колись рану від Скоттової смерті. Я сідав на терасі або під козирком дому в Коконат Ґров й уявляв Александру в її вітальні в Беверлі-Гіллс, коло панорамних вікон, з яких відкривався неозорий краєвид Лос-Анджелеса.

Якось я все-таки порушив те мовчання.

— Я хочу бути з тобою, — сказав я їй.

— Чому?

— Бо я люблю твого пса.

У слухавці пролунав сміх.

— Дурнику!

Знаю, що, промовивши те слово, вона всміхнулася. Як завжди бувало, коли я корчив перед нею дурника.

— Як Дюк?

— Добре.

— Мені його бракує.

— Йому тебе теж.

— Може, якось мені пощастить знову його побачити.

— Може, й так, Маркі.

Я думав собі, що поки вона мене називає Маркі, то є ще надія. Потім я почув, як вона схлипнула. Я зрозумів, що вона плаче. Гнівався на себе, що так засмутив її, та не міг від неї відмовитися.

Раптом у слухавці почувся гамір, було чути, як відчинилися двері. Потім пролунав чоловічий голос, то був Кевін. Вона відразу ж поклала слухавку.

По-справжньому