Книга Балтиморів - Жоель Діккер

Патрик Невіль обернувся до ректора.

— Що ви хочете робити з цим усім?

— Ми вже порадилися. Як ви розумієте, ситуація винятково серйозна. Правила Ліги передбачають вилучення гравця з команди, а згідно з правилами Медісонського університету його відрахують із числа студентів.

— Ви вже підписали угоду з «Петріотс» із Нової Англії? — запитав комісар.

— Ні.

— Тим ліпше, а то вони могли вимагати від нас відшкодування збитків за підрив їхнього іміджу.

Запало гнітюче мовчання, потім слово взяв комісар.

— Пане Невілю, я довго розмовляв із ректором. Якщо ця справа випливе на поверхню, репутація Медісона буде непоправно заплямована, та й чемпіонату теж. Усі в захваті від спритності Вуді. Та якщо вболівальники дізнаються, що він уживав допінг, для нас це буде страшним і непоправним ударом, а ми хочемо за будь-яку ціну уникнути такої ситуації. Та ми не можемо заплющити очі…

— То що ви пропонуєте?

— Прийнятний для всіх компроміс. Скажіть, що Вуді травмувався. Мовляв, серйозно травмувався й не може більше грати. За це Ліга не підніматиме цієї справи, і репутація Медісона залишиться бездоганною. Водночас дисциплінарна рада університету не покарає Вуді, і він зможе завершити навчання.

— І довго він не зможе грати?

— Він ніколи не гратиме.

— Таж якщо він не гратиме, його не візьме жоден клуб НФЛ.

— Пане Невілю, бачу, ви ще не зрозуміли, яка серйозна ця ситуація. Якщо ви відмовитеся, ми розпочнемо дисциплінарну процедуру, і всі про все дізнаються. Внаслідок цієї процедури Вудро буде виключено з команди і, відповідно, з університету. Ви можете подати скаргу, але програєте, бо результати тестів незаперечні. Я надаю вам змогу поховати цю історію просто зараз. За взаємною згодою. Репутацію «Титанів» буде врятовано, і Вуді зможе закінчити навчання.

— Але його футбольній кар’єрі буде край, — уточнив Патрик.

— Авжеж. Якщо вас улаштовує цей компроміс, даю вам двадцять чотири години на те, щоб скликати прес-конференцію й заявити, що Вуді травмувався під час тренування й більше ніколи не гратиме у футбол.

Комісар вийшов із кімнати. Вуді затулив обличчя долонями, він був у відчаї. Патрик із Гіллелем лишилися самі.

— Патрику, — сказав Гіллель, — треба якось цьому зарадити! Це якась дурня!

— Гіллелю, він не повинен був уживати талацен.

— Та він ніколи не вживав цього лайна!

— Гіллелю, я сумніваюся, що фармацевт помилився, коли давав йому вітаміни. Та й травми в нього серйозні.

— Зрештою, навіть якщо він і вживав той талацен, то це просто знеболювальне!

— Ліга заборонила цей препарат.

— Ми можемо подати скаргу!

— Ти ж чув, що він програє. Я це знаю, і ти теж. Це для нього єдиний шанс закінчити університет. Якщо він подасть скаргу, вся ця халепа випливе на поверхню. Він втратить усе: з університету його витурять, і його не прийме жоден інший навчальний заклад. Хлопчина він перспективний, тому нехай закінчує навчання. Принаймні завдяки цьому компромісу він порятує свою голову.

Тут із кабінету вийшов Вуді й зупинився перед Гіллелем і Патриком. Потім сказав, утерши сльози зворотним боком долоні:

— Скарги подавати не будемо. Не хочу, щоб про це дізналися всі. Не хочу, щоб дізналися дядечко Сол і тітонька Аніта. Мені буде дуже соромно, якщо вони дізнаються правду. Не хочу заплямувати їх.

Наступного дня Патрик зібрав прес-конференцію.

— Пані й панове, хочу сповістити вам, що Медісонський університет і команда «Титанів» зазнали непоправної втрати. Наш багатообіцяючий капітан, Вудро Фінн, дістав тяжку травму під час одиночного тренування в спортивному залі. У нього розрив зв’язок плеча, і, можливо, він більше не зможе грати у футбол. На його місце призначать нового капітана. Ми бажаємо Вуді швидкого одужання й усіляких успіхів у його новій кар’єрі.

На прохання Вуді ми зберігали таємницю. Крім Патрика Невіля, правду про кінець його кар’єри знали Гіллель, Александра, Коллін і я.

Того дня, коли відбулася прес-конференція, дядечко Сол і тітонька Аніта подалися до Медісона і перебували там кілька днів. Не знаючи про справжні причини того, що сталося з Вуді, вони щосили намагалися вилікувати його. «Ми поставимо тебе на ноги», — обіцяв дядечко Сол. Вуді казав, що він надто вже зле почувається, щоб повернутися у футбол. Тітонька Аніта наполягла на рентгені, що показав серйозні ушкодження: зв’язки плеча і руки були запалені, а ехографія виявила навіть надрив сухожилля.

— Вуді, янголе мій, як міг ти грати в такому стані? — вигукнула тітонька Аніта.

— Тим-то я й не граю.

— Я не фахівець у цій царині, — сказала вона, — та попрошу поради в колег із лікарні Джона Гопкінса. Не думаю, що це непоправне. Треба вірити в краще, Вуді!

— Я вже ні в що не вірю. І бажання ні до чого нема.

— Що з тобою коїться, мій великий хлопчику? — стурбовано запитав дядечко Сол. — У тебе такий пригнічений вигляд. Навіть якщо ти втратиш кілька місяців, усе одно є надія, що тебе візьме якийсь клуб.

Хоч Вуді й зізнався, що травмувався під час літніх тренувань, він усе ж таки присягався, що не вживав талацену. Проте результати рентгену викликали сумнів у тому, що він міг брати участь у матчах без допінгу. Він пояснював це тим, що спортивний лікар усе переплутав, коли виписував йому вітаміни.

— Його історія купи не держиться, — сказав я Александрі. — Він насилу тримає виделку за столом. Я оце і справді гадаю, що він вживав той талацен.

— А нащо йому брехати нам?

— Може, йому соромно.

Вона спохмурніла.

— Сумніваюся.

— А певно, ти сумніваєшся! Ти все простила б йому! Годі вже з ним панькатися!

— Ти ревнуєш мене до нього, Маркі?

Я вже шкодував, що ляпнув таке.

— Та ні, — невпевнено буркнув я.

— Маркусику, обіцяю тобі: якщо ти втратиш сім мільйонів доларів і футбольну кар’єру через безрукого лікаря, який переплутав медикаменти, то матимеш право на таку увагу, як оця, що її я виявляю зараз Вуді.

*

Університету Вуді так і не закінчив.

На зимових вакаціях, що настали після його виключення з «Титанів», ми з Гіллелем намагалися підбадьорити Вуді, проте марно. Коли розпочалося навчання, він, похнюпившись, приїхав у Медісон, але так і не зважився заїхати в студентське містечко. Побачивши перші будинки, він зупинив авто.

— Що ти робиш? — запитав його Гіллель, який був у салоні.

— Не можу я…

— Що не можеш?

— Нічого не можу… — видихнув він, показавши на стадіон Сола Ґольдмана, що височів перед ними.

Він вийшов з авто.

— Їдь собі, — сказав він Гіллелеві. — Я потім прийду. Хочу трохи прогулятися.

Гіллель послухався, не зовсім розуміючи його. Вуді