Нічний черговий - Ірвін Шоу

— Будь ласка, містере Граймс.— У голосі помічника адміністратора чулося благання.

— Я сьогодні ж постараюсь побачити адвоката, — зауважив я, дістаючи паспорт з гаманця.

— Це — ваше право, — буркнув Бругельман, запихаючи мій паспорт у кишеню свого плаща. — Думаю, нам з вами ще випаде нагода побалакати. А на сьогодні все.— Він кивнув і вийшов.

Помічник адміністратора заломив руки.

— Від імені адміністрації ласкаво, прошу нам пробачити. Все це просто жахливо.

— Невже? — Я зовсім не збирався полегшувати йому життя.

— У всьому винні безтурботні багаті жінки, що не знають справжньої ціни грошам, — виправдовувався він. — Вони можуть забути в поїзді якусь коштовну прикрасу, а потім битися в істериці. На щастя, ми у Швейцарії...

— Знаєте, друже, не можу сказати, що почуваю себе надто щасливим у вашій Швейцарії, — урвав я його. В цей момент я навіть пожалкував, що напередодні ми придбали тут ділянку землі.

— Ми зробимо, все, що в наших можливостях, містере Граймс, — шанобливо запевнив помічник адміністратора.— Ми цю справу так не залишимо.

— То заберіть принаймні назад мій паспорт, — прпросив я. — Гадаю, це у ваших можливостях. Я хочу поїхати з Швейцарії. І якнайшвидше.

— Розумію, — кивнув він. — Дозвольте мені висловити, містере Граймс, глибоке переконання в тому, що ви — не злочинець.

— Дякую, — кивнув я непривітно.

— Я зроблю все, що можу, — ще раз повторив він і пішов.

Фабіан чекав на мене біля банку. Він був у своєму тірольському убранні і мав чудовий вигляд, як, зрештою, й завжди. В усякому разі ніхто не міг би запідозрити, що цієї ночі він програв тридцять тисяч доларів. Побачивши мене, Фабіан усміхнувся, але потім спохмурнів, розгледівши, мабуть, вираз мого обличчя.

— Друже мій, що сталося? — запитав він.

Я не знав, з чого почати, тому сказав:

— Усе гаразд.

— Я вже чув про Юніс. Маю на увазі її від'їзд. Уявляю собі, який це для вас удар! — його співчуттю не було меж.

— Давайте спочатку владнаємо наші справи,— запропонував я. Про Юніс ми з ним побалакаємо іншим разом, коли я трохи охолону і зможу втриматись від того, щоб не заїхати йому по зубах.

— Я почуваю себе дуже винним, — спробував виправдатись він, коли ми увійшли в приміщення.— Проте Слоуну щастило, як ніколи. Я дав йому розписку, та він зажадав готівкою. Тоді я пообіцяв сплатити борг до четвертої години. Я вже подзвонив у Цюріх, але потрібно відбути якісь формальності.... — Він знизав плечима. — Примхи швейцарських банків!

Після того, як усе було закінчено, Фабіан сказав:

— Я пообіцяв Лілі покататися сьогодні з нею на лижах. Думаю, ми не будемо їй нічого розповідати про цю маленьку прикрість?

— Не будемо, — погодився я.

Біля машини, яку він залишив за кілька ярдів від банку, Фабіан раптом зупинився.

— Послухайте, Дугласе, ви мене дуже непокоїте. Надто вже похмурий. Адже це дурні гроші. У нас ще стільки всього попереду...

— Не в тім річ,— урвав я його і розповів про візит поліцейського. Про Діді Уейлс і Юніс я не сказав нічого.

Фабіан захихотів, ніби я розповів йому щось дуже кумедне.

— А ви справді не брали того кольє? — спитав він.

— Майлзе, бісова ваша душа, — обурився я. — За кого ви мене маєте?

— Ну, бачте, ми ще так мало знаємо один одного, хлопчику мій,— сказав він ухильно. — До того ж ви деякий час працювали в готелях.

— Тільки в одному готелі, — уточнив я. — І все, що там можна було взяти, це пару дешевих запонок.

— А як я вам ще дещо нагадаю? — сказав Фабіан. Я зрозумів, що він справді вважає мене здатним на крадіжку. — Дещо набагато коштовніше, ніж запонки.

Я грубо вилаявся і запропонував:

— Ходімо краще на гірку.

До готелю ми їхали мовчки. Навряд чи цей день можна назвати найщасливішим в історії нашого знайомства.

Фабіан катався непогано, в його рухах відчувалася добра школа. Але він не ризикував, тому я залишав його і Лілі далеко позаду. Побачивши мене вранці, Лілі почала була розпитувати:

— Скажіть, Ніжне Серце, що ви вчинили з моєю сестрою, що вона втекла серед ночі, нікого не попередивши?

— Спитайте краще у неї самої, — ухилився я від конкретної відповіді. — Якщо ви її взагалі коли-небудь побачите.

— В усьому винний, мабуть, цей південний вітерець, — сказала Лілі. — Він усім псує настрій.

Коли ми вже обідали у клубі, туди несподівано заявився Слоун. Він підійшов до нас, гупаючи лижними черевиками набагато гучніше ніж треба. Обличчя його сяяло радістю перемоги. Побачивши Слоуна, я відклав ніж і виделку. У мене пропав апетит.

— Привіт! — вигукнув він. — Сьогодні чудовий день.

— Еге ж, — буркнув Фабіан, посьорбуючи вино.

— Ви не хочете запросити мене до свого столу? — спитав Слоун.

— Ні, — спокійно відповів Фабіан.

Слоун гмукнув, але очі його світилися ворожістю.

— Що я люблю, — проказав він голосно, — то це гомоніти з нікчемними гравцями. — Він дістав з кишені якийсь папірець і помахав ним у Фабіана перед носом. — Сподіваюся, ви не забули про це?

— Не будьте грубим, — холодно відказав Фабіан. — З нами дама.

— Добридень, мем, — уклонився Слоун, ніби щойно помітив Лілі. — Здається, ми з вами вже бачилися торік.

— Я вас добре пам'ятаю, сер, — сказала Лілі, категорично перепинивши його спроби заговорити з нею. Слоун підкреслено дбайливо склав папірець і заховав його в кишеню. Потім переключив свою увагу на мою персону й поплескав мене по плечу.

— А ви чого тут отираєтесь, Граймсе? Якщо мене пам'ять не зраджує, ви зламали були ногу?

— Діагноз, на щастя, не підтвердився, — пояснив я.

— У чиї ще кімнати ви встигли вдертися, красунчику?

Я стривожено озирнувся. Слоун говорив дуже голосно, але, здається, всі були зайняті своїми справами.

— Поки що ні в чиї, — відповів я стримано.

— Цей молодик — великий жартун, — вів своєї Слоун. — Він взуттєвий фетишист.— Слоун грубо заіржав, і його очі набігли кров'ю.— А як