Нічний черговий - Ірвін Шоу

— На добраніч, Ніжне Серце,— сказала Лілі.— Дерзайте.

Вона підійшла ближче і поцілувала мене в щоку. Де та незабутня Флоренція? Я злегка вклонився у відповідь і пішов.

«Вже визріла для розпусти»,— сказала вона про Діді. І таки мала рацію!

Через хвилину я вже стояв біля дверей Юніс. Я прислухався, але зсередини не долина по жодного звуку. Не знаю, що я сподівався почути. Сміх? Плач? Гамір вечірки? Я постукав у двері, хвилинку почекав, потім знову постукав.

Двері прочинилися. На порозі стояла Юніс у мереживному пеньюарі.

— А, це ви,— сказала вона. В тоні її не було ні радості, ні гніву.

— Можна увійти?

— Якщо хочете.

— Хочу.

Вона відчинила двері ширше, і я зайшов. По всій кімнаті був безладно розкиданий її одяг. Вікно було відчинене, і крізь нього вривався холодний альпійський вітер. Я трохи здригнувся: події цієї ночі послабили мій опір стихіям.

— Ви тут не змерзли? — спитав я.

— Не забувайте, що я англійка,— відповіла Юніс. Але вікно зачинила. Гарна, босоноґа, у хмарці мережив.

— Дозвольте мені сісти?

— Якщо хочете.— Вона вказала на невисокий стільчик.— Киньте той одяг куди завгодно.

Я взяв шовкову сукню, в якій вона була на прийомі. Тканина ще зберігала тепло її тіла. Обережно поклавши сукню на письмовий стіл, я сів на стілець. Юніс прилягла на ліжко, пеньюар трохи розгорнувся, відкривши її ноги. Ноги в неї були довгі, як і в сестри, але повніші. «І кращої форми»,— подумав я. До мене долинув легкий аромат запашного мила. І мені стало нестерпно шкода цього вечора.

— Юніс,— озвався я.— Я прийшов дещо вам пояснити.

— Нічого не треба пояснювати. Просто хтось переплутав години побачення, от і все.

— Невже ви думаєте, ніби я сам запросив до свого номера цю маленьку дівчинку?

— Я нічого не думаю. Просто вона була там. І не така вже вона й маленька. Досить добре розвинена.— Юніс говорила стомленим голосом.— Третій завжди зайвий. Третя була я.

— Я думав, що сьогодні ввечері ми нарешті...

— Я теж мала таке враження.— Вона криво посміхнулася.

— Шкода, що я не був рішучіший,— сказав я.— І навіть сьогодні. Але я, мабуть, зліплений з іншого тіста.— Я скрушно розвів руками.— До того ж з нами завжди були Майлз і ваша сестра.

— Майлз і моя сестра! А хіба вона не казала вам, що зі мною церемонії не потрібні? — В її голосі несподівано вчулася прикрість.

— Я не хочу передавати, що казала ваша сестра.

— Вона полюбляє видавати мене за найрозпуснішу дівчину в Лондоні. Паскуда,— сказала вона.— До самісіньких нігтів.

— Про що ви? — спитав я спантеличено.

— Не звертайте уваги.— Вона лягла головою на подушку і затулила руками обличчя. Так, крізь пальці, й говорила далі.— Якщо хочете знати, я приїхала в Цюріх не заради вас. Хоч би який ви там були. До речі, виявилося, що ви, Ніжне Серце, набагато приємніший, ніж я сподівалась від американця.

— Дякую.

— Мені шкода, якщо я вас розчарувала.

— Ми можемо забути про той маленький інцидент в моєму номері?

Я побачив, як вона заперечливо хитає головою.

— Я не зможу. Я дуже вдячна тій гладкій дівчинці. Тому що я прийшла до вашої кімнати зовсім не з тієї причини, про яку ви думаєте.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я б зробила це не заради вас. І не заради себе.

— А заради кого ж?

— Заради Майлза Фабіана,— мовила вона жорстоко.— Я вирішила на очах у всіх закрутити з вами такий одвертий і безсоромний роман, щоб довести йому...

— Що йому довести?

— Що я більше анітрохи ним не цікавлюся. Що я можу бути такою ж мінливою і бездушною, як і він.— Юніс почала ридати. За сьогоднішню ніч я, мабуть, надивлюся доволі на жіночі сльози.

— Може, ви поясните мені, Юніс, про що йдеться,— сказав я поволі.

— Послухайте ви, американцю, не клейте з себе дурника,— кинула вона.— Я кохаю Майлза. З першого дня нашого знайомства. Кілька років тому я просила його одружитися зі мною. А він утік від мене. Просто в обійми моєї падлючої сестрички.

— А-а... — Це було все, що я спромігся сказати.

Вона опустила руки. Сльози лишили на її щоках сріблясті доріжки. Але вираз обличчя був спокійний.

— Якщо ви не будете баритись,— сказала вона,— ви ще зможете застати в себе ту дівчину. І тоді вечір не буде зіпсований остаточно.

Але Діді вже пішла, лишивши на столі цидулку, написану круглим шкільним почерком: «Я взяла на згадку ваше пальта. Може, колись ви схочете забрати його назад. Де мене знайти, Ви знаєте. Люблю Вас. Діді».

Коли я скінчив читати, задзвонив телефон. Я не хотів знімати трубку. Навряд чи сьогодні я вже почую щось приємне.

Првагавшись, я таки взяв трубку.

— Дуглас?— Це був Фабіан.

— Так.

— Сподіваюсь, я не відірвав вас від серйозних справ,— захихотів він з натяком.

— Ні.

— Я подумав, що ви схочете дізнатися про наслідки ще сьогодні.

— Звичайно.

У телефоні почулося зітхання.

— На жаль, усе склалося не так, як гадалося. Слоунові феноменально щастило. Завтра нам треба буде піти в банк.

— Скільки?

— Близько тридцяти тисяч,— відповів Фабіан спокійно.

— Франків?

— Доларів.

— Сучий син,— вилаявся я і поклав трубку.

19

Наступного ранку мене чекала ще одна новина.

На таці поруч із сніданком лежала записка від Юніс: «Ніжне Серце! О дев'ятій годині я поїду із Гштада. Ви знаєте, чому я це зроблю. Щиро Ваша Юніс».

Я знав.

Потім мені подзвонив Майлз Фабіан і запропонував зустрітися з ним об одинадцятій біля Швейцарського державного банку.

А потім мене заарештували. Принаймні я вирішив, що мене заарештували.

Коли я голився, з відразою розглядаючи в дзеркалі червоні стомлені очі, у двері постукали. Навіть не витерши обличчя, я відчинив. За дверима стояв помічник адміністратора, у бездоганно випрасуваному темному костюмі й білій сорочці, та кремезний, коротко стрижений сивий чоловік у темному плащі, підперезаному ременем.

— Містере Граймс,— сказав помічник адміністратора,— дозвольте увійти?

— Я голюся,— пояснив я.— І, як бачите, ще не вдягнений. — На мені були тільки піжамні штани, до того ж я стояв босоніж.