Нічний черговий - Ірвін Шоу
— Nein[16].
— Офіцер поліції Бругельман каже, що не може чекати,— сказав помічник, вибачаючись.
Офіцер поліції Бругельман пройшов повз мене в кімнату.
— Тільки після вас,— помічник злегка вклонився мені.
Я пішов у ванну кімнату, взяв рушник, витер з обличчя мильну піну і надяг халат. Бругельман стояв посеред кімнати, роздивляючись гаманець, защіпку з грошима і годинник, які лежали на письмовому столі; потім втупився у мої дві валізи, поставлені одна на одну на столику біля вікна.
«Діді,— подумав я,— вони дізналися про Діді».
Я не знав, у якому віці в Швейцарії дівчат вважають повнолітніми. Можливо, цей вік змінюється в кожному кантоні, як у багатьох країнах? Ми перебували в Бернському кантоні. Зважаючи на кількість тутешніх шкіл, повноліття в них, мабуть, досягають у двадцять один рік.
— Я вважаю ваш візит вторгненням,— кинув я холодно.— І вимагаю ваших пояснень.
Помічник адміністратора щось швидко заговорив по-німецькому. Поліцейський кивнув. Цей здоровань з гладкою червоною шиєю, що випирала над комірцем, рухався як автомат.
— Офіцер поліції Бругельман,— заторохтів помічник,— уповноважив мене пояснити вам, містере Граймс, що в нашому готелі сталася крадіжка. Вчора вночі. На п'ятому поверсі. Зникло коштовне діамантове кольє.
На п'ятому поверсі був номер Юніс.
А яке це має відношення до мене? — спитав я, з полегкістю. Принаймні Діді тут ні до чого.
— Учора вночі бачили, як ви скрадалися коридором,— сказав помічник.
— Я був у гостях,— пояснив я.— І зовсім не скрадався.
— Я тільки перекладаю, що мені кажуть,— мовив помічник з нещасним виглядом. Його місія йому дуже не подобалась, і мабуть, у цей момент він шкодував, що колись вивчив англійську мову.
Поліцейський щось неголосно сказав.
— Дама, яку ви відвідували,— переклав помічник адміністратора,— сьогодні вранці поїхала. Ви знаєте куди?
— Ні,— відповів я. І майже не збрехав. Я ніколи не питав у Юніс домашньої адреси. Її записка лежала в кишені мого халата. Я сподівався, що вона не вистромиться звідти.
Поліцейський щось буркнув доволі роздратованим тоном.
— Офіцер поліції просить дозволу зробити у вас обшук,— сказав помічник. Здавалося, слова застрягали у нього в горлі.
— А він має ордер на обшук? — запитав я, відчуваючи, що всім своїм єством я все-таки американець, який добре знає свої права.
Вони знов заторохтіли по-німецькому.
— Ні. Поки що,— відповів помічник.— Офіцер поліції Бругельман пояснив: якщо ви наполягаєте на подачі такого документа, він може відвезти вас до поліції, де ви зачекаєте, поки ордер випишуть. Але він попереджає, що це займе багато часу. Можливо, дві доби. І тоді не уникнути публічного скандалу. Адже тут багато іноземних репортерів. Бо в нас відпочивають дуже поважні люди.
— Усе це сказав він? — спитав я.
— Дещо я додав від себе,— зізнався помічник адміністратора.— А тепер вирішуйте самі.
Я подивився на Бругельмана. Той відвів очі вбік. У кімнаті, було дуже тепло, але він навіть не розстебнувся.
— Гаразд,— сказав я. І сів на стілець.— Мені нема чого приховувати. Хай шукає. Але поспішайте. У мене об одинадцятій побачення.
Помічник переклав, і поліцейський на знак згоди кивнув головою. Потім показав мені, щоб я встав.
— Що він хоче? — запитав я.
— Він хоче оглянути стілець.
Я підвівся, дивуючись кмітливості поліцейського. Звичайно, якби кольє було сховане в стільці, я обов'язково сів би на нього. Відійшовши, я став спостерігати, як поліцейський спритно обмацує сидіння. Скінчивши, він чемно показав мені, що я можу сісти.
Потім швидко обшукав усі мої речі. Переглядаючи одяг, він чомусь затримав у руках мої лижні штани, і щось сказав помічникові адміністратора. Той, нервово смикаючи гудзик у себе на піджаку, переклав:
— Офіцер поліції Бругельман хоче знати, чи це ваші єдині лижні штани.
— Так,— відповів я.
— А те ви пуф до цього? — Очевидно, поліцейському набридла метушня з перекладом, і він запропонував свій варіант англійської мови.
— У Санкт-Моріці,— відказав я.— І в Давосі.
— У Санкт-Моріці? Маючи тільки оце? — недовірливо перепитав поліцейський.— А тепер ще й приїхали у Гштад?
— Вони зовсім непогано мені служать,— зауважив я.
— Скільки ви збираєтесь тут пробути, містере Граймс?
— Три тижні. А можливо, й більше.
Поліцейський похмуро повісив штани назад у шафу. Потім повернувся до мене спиною, дістав чорний блокнот у пластмасовій оправі й сів до письмового столу, щоб було зручніше писати.
— Мушу ще потурбувати вас кількома запитаннями,— сказав він.— Ваша адреса в Сполучених Штатах?
Я мало не сказав: «Готель «Святий Августін»,— але, схаменувшись, назвав свою адресу на Вісімдесят першій східній вулиці. Принаймні мене не зможуть звинуватити у брехні, хоча це моє помешкання було таке саме тимчасове, як і всі інші.
— Професія? — Поліцейський писав, низько схилившись над столом.
— Я займаюся приватними капіталовкладеннями.
— Банк?
З виразу його обличчя я зрозумів, що мені доведеться пояснити це детальніше. Провалля ставало дедалі глибшим.
— Швейцарський державний банк. Цюріх.— Подумки я дякував Фабіанові за те, що він поклав наші «гроші для прогулянок» на кожного окремо.
— А в Америці?
— Я забрав усі гроші з Америки, маючи намір переїхати в Європу. Економіка...
— Чи були ви колись раніше під арештом? — урвав мене поліцейський.
— Послухайте, — звернувся я до помічника адміністратора. — Я гість вашого готелю. Вважається, що це один з кращих готелів у Європі. Я не повинен відповідати на запитання, що ображають мою честь.
— Але ж це звичайна поліцейська процедура. — Його гудзик уже ледь тримався на своєму місці. — Це стосується не тільки вас. Інших теж допитуватимуть.
Поліцейський, не підводячи голови від блокнота, й досі щось писав.
— Ви знаєте містера Майлза Фабіана? — спитав я.
— Звичайно. Містер Фабіан — один з наших давніх і почесних клієнтів, — сказав помічник адміністратора.
— От і чудово. Він — мій друг. Чому б вам не подзвонити йому і не розпитати його про мене?
Помічник щось швидко забубонів по-німецькому. Поліцейський ствердно кивнув, але сказав:
— Скажіть, чи були ви колись раніше під арештом?
— О боже! Звичайно, ні.
— Ще одна формальність. — Поліцейський встав. — Мені потрібен ваш паспорт.
— Навіщо він вам?
— Я мушу бути певним, що деякий час ви ще пробудете в Швейцарії, містере Граймс.
— А якщо я його вам не дам?
