Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А ти що там робив?
— Ходив по кока-колу, а тоді трохи повправлявся на більярді.
— Як стіл?
— Ще гірший став.
— Піду вниз, — сказав Томас Хадсон. — Треба прийняти душ і перевдягтися.
— Я там поклав вам на ліжку все, що треба, — сказав Джозеф. — Ще скляночку джину з тоніком?
— Ні, дякую.
— Містер Роджер приїхав.
— Добре. Я притягну його сюди.
— Він у вас поживе?
— Мабуть, поживе.
— Так чи так, а постіль я йому приготую.
— Добре.
III
Томас Хадсон прийняв душ, старанно намилив голову й підставив її під колючі, гострі й потужні цівки води. Він був кремезний чоловік, а роздягнений здавався ще кремезнішим, ніж в одязі. Тіло його вкривала густа засмага, а волосся вицвіло від сонця і взялося смугами. Він пильно стежив, Щоб не набирати зайвої ваги, і, ставши на вагівницю, побачив: сто дев'яносто два фунти.
Треба було поплавати перед тим, як приймати душ, подумав він. Але ж я довго плавав уранці перед роботою і тепер стомлений. Ось приїдуть хлопці, будемо більше плавати. І Роджер знову тут. Це добре.
Надягши чисті шорти, стару баскську сорочку і взувши мокасини, він вийшов з дому, спустився до хвіртки в штахетнику й опинився на лискучій, вибіленій сонцем кораловій стрічці Королівського шосе.
З дощаної хатини, що стояла в затінку двох високих кокосових пальм обіч дороги, вийшов дуже прямий старий негр у чорному альпаковому піджаку та випрасуваних темних штанах і повернув на шосе поперед Хадсона. Коли негр обернувся, Хадсон побачив його гарне темношкіре обличчя.
Звідкись із-за хатини долинув дитячий голос, глузливо виспівуючи на старовинний англійський мотив:
Дядечко Едвард приїхав з Нассау,
Цукерок я в нього купив.
Тільки цукерку до рота узяв,
У мене живіт заболів.
Дядечко Едвард обернувся; його гарне обличчя в яскравому полуденному світлі було сумне й сердите.
— Я знаю тебе, — сказав він. — Я тебе не бачу, але знаю, хто ти. І розкажу про тебе констеблю.
Дитячий голос провадив далі, ще дзвінкіш і веселіш:
Ой Едварде,
Ой Едварде,
Сякий-такий Едварде,
Нікудишні цукерки твої!
— Про все скажу констеблю, — мовив дядечко Едвард. — Констебль знайде на тебе управу.
— І сьогодні в тебе нікудишні цукерки, дядечку Едварде? — гукнув невидимий хлопчисько. Він добре пильнував, щоб не показатись на очі.
— Цькують людину, — голосно промовив дядечко Едвард, простуючи далі. — Здирають з неї шати гідності й топчуть ногами. Милий боже, даруй їм, бо не відають, що чинять.
Попереду на Королівському шосе почулися ще якісь співи. Вони линули з вікон кімнат над «Понсе де Леоном»[55]. Кораловою дорогою туди чимдуж поспішав хлопчина-негр.
— Колотнеча там, містере Томе, — мовив він, порівнявшись із Хадсоном. — Чи як би його ще сказати. Пан з яхти викидає за вікно речі.
— Які речі, Луїсе?
— Всякі, містере Томе. Пан викидає все, що трапить під руку. Пані пробувала спинити його, то він сказав, що викине і її.
— Звідки він, той пан?
— Якийсь багатій з Півночі. Нахваляється, що може купити й продати весь острів. Та, мабуть, і недорого той острів коштуватиме, якщо він і далі все отак розкидатиме.
— А що констебль, Луїсе? Він там був?
— Ні, містере Томе, сер. Констебля ще не викликали. Але всі гадають, що час уже викликати.
— То ти при них, Луїсе? А я хотів, щоб ти наготував мені наживки на завтра.
— Не турбуйтеся, містере Томе, сер. Наживки я вам наготую. Я при них, воно-то так. Вони найняли мене, щоб їхати зранку на риболовлю, отож я й при них. Тільки ніякої риболовлі немає. Де там, сер! Хіба що вважати за риболовлю те, як цей пан шпурляє на всі боки посуд та стільці і щоразу, коли містер Боббі приносить рахунок, дере його на клапті й називає містера Боббі мерзенним грабіжником і клятим шахраєм.
— Видно, Луїсе, то таки норовистий пан.
— Ой містере Томе, такого затятого ви ще зроду не бачили. Звелів він мені співати для них. Ви знаєте, я не вмію співати так добре, як Джозі, але співаю як можу, а часом навіть і краще. Одне слово, так добре, як тільки можу. Ви ж самі знаєте, бо чули, як я співаю. Та він тільки єдину пісню хоче слухати — оту, де не треба мені, мамо, ні бобів, ні рису, ні кокосових горіхів. Знов і знов ту саму. Це стара пісня, вона мені набридла, то я й кажу йому: «Сер, я знаю нові пісні. Добрі пісні. Гарні пісні. І старих знаю ще чимало, от хоч би й про загибель Джо Джейкоба Астора на «Титанику», коли той ударився об айсберг і потонув, і, як зволите, я радо заспіваю їх вам, аніж оцю, де ні бобів, ні рису». Чемно так кажу, як годиться. Ви ж знаєте, я вмію. А він мені: «Слухай ти, чорнопикий недоумку, та я маю більше магазинів, фабрик і газет, ніж той твій Джон Джейкоб Астор мав горшків, щоб туди… — Ну, ви знаєте що. — То ось я візьму, — каже, — та й тицьну тебе головою в ті горшки, щоб ти не смів учити мене, які пісні я маю слухати». Тоді його пані каже: «Любий, навіщо так лаяти хлопця? Він гарно співає, і я залюбки послухала б і нових пісень». А пан їй відказує: «То ось тобі моє слово. Ти їх не почуєш, а він їх не співатиме». Дивний він чоловік, містере Томе. А пані тільки й сказала: «Ой любий, як важко з тобою». Слово честі, містере Томе, то такий, що людині важче його умовити, ніж новонародженому мавпеняті запустити дизельний мотор. Ви вже даруйте, що я так розбазікався. Все це дуже мене розхвилювало. Та й пані геть засмутилась.
— Як же ти будеш з ними далі, Луїсе?
— Та ось несу для пані черепашкових перлів, — відказав хлопець.
Розмовляючи, вони спинилися в затінку пальми. Хлопець витяг з кишені чистеньку шматину, розгорнув її і показав з півдесятка блискучих рожевих перлин, зовсім не схожих на справжні: їх час від часу знаходили остров'яни, чистячи мушлі. Такий дарунок не привабив би жодної з жінок, яких знав Томас Хадсон, — окрім королеви Марії Англійської. Звичайно, Хадсон не міг вважати, що знає королеву Марію, — хіба лише з газет і кінохроніки та ще з профільних портретів у «Нью-Йоркері», — але
