Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Пригадую всі різновиди снігу, що їх міг витворити вітер, і всі їхні підступи проти тебе, коли ти був на лижах. І хурделиці, що заганяли нас у високогірну альпійську хижу й залишали по собі новий, незнаний світ, в якому нам доводилось прокладати собі дорогу так обережно, наче ми ніколи раніше не бачили цієї місцевості. Та ми й справді ніколи її не бачили, бо все там ставало зовсім не таким. І нарешті, ближче до весни, надходила пора з'їжджати з великого льодовика, з того гладенького й рівного крутосхилу, якому, здавалося, й кінця не буде, аби тільки витримали ноги, — і ми мчали вниз, зімкнувши коліна, низько пригнувшись, ринувши вперед тим спадом, усе далі й далі вперед, серед безгучного сичання снігового пилу. То було краще за будь-який політ, краще за будь-що в світі, а щоб здобути вміння та змогу звідати цю насолоду, нам доводилося довго братись нагору з важкими рюкзаками за плечима. Ті походи не можна було купити, і квитків на вершину ніхто не продавав. Саме задля того ми й вправлялися цілу зиму і тільки завдяки своїй праці досягали мети.
Останнього нашого року в горах у наше життя ввійшли нові люди, і нам уже більш ніколи не було так хороше. Та зима снігових обвалів здавалася щасливою і невинною зимою дитинства, як порівняти її з наступною зимою, — зимою кошмарів, прихованих за відчайдушними веселощами, — та із згубним літом, що настало за нею. Саме того року на нашому обрії з'явилися багатії.
Багатії завжди мають таку собі рибу-лоцмана, яка йде попереду них і розвідує дорогу; вона може недобачати, може недочувати, але неодмінно винюхає попереду когось нестійкого і надто чемного. Той «лоцман» розмовляє з вами отак: «Та ні, не знаю. Ну, не так щоб дуже. Але мені вони подобаються. Обоє подобаються. Та кажу ж вам, Хеме, вони мені справді подобаються. Я розумію, що ви хочете сказати, але вони мені таки справді подобаються, і щось у ній є страшенно привабне. (Він називає її ім'я, вимовляючи його з неабияким замилуванням.) Ні, Хеме, не будьте таким упертим і незговірливим. Вони справді подобаються мені. Обоє подобаються, слово честі. Він і вам сподобається (називає його дитячим прізвиськом), коли ви ближче з ним познайомитесь. Мені вони обоє подобаються, повірте».
А потім з'являються ті багатії, і все безповоротно змінюється. «Лоцман», звичайно, зникає. Він завжди кудись їде чи звідкись повертається, ніде не затримуючись надовго. Він виринає то в політиці, то в театральному мистецтві, а тоді зникає, так само як замолоду виринав і зникав у різних країнах та в житті людей. Його нікому не зловити, не зловити його й багатіям. Він не ловиться на гачок; ловляться й гинуть тільки ті, що йому довіряють. Йому властиві набутий ще в юнацькі літа хист негідника й потаємна, довгий час приховувана любов до грошей. Та зрештою він і сам стає багатим, і з кожним нажитим доларом посувається праворуч на таку відстань, що якраз і дорівнює ширині долара.
Ті багатії любили його й довіряли йому, тому що він був ненав'язливий, кумедний, поступливий, уже добре знав своє діло, а ще тому, що він служив їм як риба-лоцман.
Коли двоє кохають одне одного, коли вони щасливі й веселі і одне з них чи обоє роблять щось по-справжньому добре, людей тягне до них так само, як ото перелітних птахів до світла маяка серед ночі. І якби ці двоє були так міцно споруджені, як маяк, то небезпека загрожувала б тільки птахам. Але ті, що ваблять до себе людей своїм щастям і доробком, здебільшого бувають недосвідчені в житті. Вони не вміють ні ухилитися від чужого втручання, ні вчасно піти геть. Та й не завжди здатні розкусити тих добрих, милих, чарівних, приязних, великодушних, співчутливих багатіїв, що не мають ніяких вад, що обертають кожний день на свято, а потім, удовольнивши свою потребу, йдуть далі й залишають по собі пустку, мертвішу навіть за ті, що їх колись витолочували до останньої бадилинки копита коней Аттіли.
Отже, слідом за рибою-лоцманом з'явилися багатії. Ще рік тому вони б не приїхали. Тоді ще не було певності. Працювалося мені так само добре, і щастя було навіть більше, але торік я ще не написав роману, тим-то вони й не мали певності. А вони ніколи не витрачали свого часу й чарів на щось не зовсім певне. Та й навіщо б? Ось Пікассо — об'єкт цілком певний, він був таким ще задовго до того, як вони дізналися, що на світі є живопис. І щодо котрогось іншого художника вони були певні. Щодо багатьох інших. Але того року в них з'явилася певність і щодо мене, та й «лоцман» докинув своє слово і сам прибув разом з ними, щоб ми не зустріли їх як чужинців і щоб я був зговірливіший. Звичайно, той «лоцман» був тоді нашим другом.
У ті дні я довіряв «лоцманові» так само, як довіряв, скажімо, останньому виправленому виданню «Навігаційних настанов Гідрографічної служби для Середземного моря» або таблицям у «Навігаційному альманасі» Брауна. Підпавши під чари прибулих багатіїв, я зробився легковірним і дурним, як мисливський собака, ладний бігти за першим-ліпшим чоловіком з рушницею, або як дресирована свиня в цирку, що врешті знайшла когось, хто любить і цінує її задля неї самої. Для мене стало дивовижним відкриттям те, що кожний день можна обертати на фієсту. Я навіть прочитав їм уголос уривок з роману, що його переписав перед тим, а це для письменника — межа падіння, річ, куди небезпечніша для його творчості, ніж для лижника спуск з льодовика без запобіжної линви в ту пору, коли зимовий сніг ще не заповнив тріщини.
Коли вони казали: «Це чудово, Ернесте. Справді чудово. Ви навіть самі не розумієте, що це таке», — я потішено метляв хвостом і поринав у ту фієсту, якою тепер уявлялося мені життя, сподіваючись винести звідти в зубах якийсь прегарний дрючок, замість того щоб подумати: «Коли цим
